Страждання студента Босаковського. Валерій Гаєвський

елилися у їхній хатині на тривалий час.

      Єдиною окрасою дитячого, а потім підліткового й парубочого життів були повновода прозора річка Серет й човен – єдине багатство родини, – який вони збудували й просмолили разом із братом. І ось за таких геть несприятливих умов і обставин Ігор Лучейко непомітно для усіх (але тільки не для себе) обернувся у гонорового молодого українського шляхтича з належним йому менталітетом, чеснотами й талантами.

      Навіть у всій Галичині у совіцькі часи шляхтичів можна було на пальцях порахувати, а у Львівському універі – і поготів; однак ніде правди діти, у 1970-му році на фізичному факультеті цієї старенької «Альма матер» з’явився шляхтич у доконаному вигляді. Він був закутий у твердий панцир геть не совіцьких уявлень про своє місце у житті, про своє призначення в універі і у світі, головним з яких була його особиста свобода. Відтак, попри бідність, він рішуче відмовив собі у природному для майже усіх некорінних студіозів рішенні й не поселився у легендарному гуртожитку на Жовтневій, а віднайняв разом зі знайомим студентом-медиком півкімнати у старовинній однокімнатній квартирі древнього будинку біля оперного театру. Тамтешня вулиця носила ім’я великого Леніна[1], але до цього Ігор ставився з байдужою іронією. Багато дошкульнішим було те, що власниця чималої кімнати у центрі Львова, підстаркувата пані Ядвіга дбайливо поділила її товстою завіскою навпіл, і задля забезпечення у її оселі міжстатевого статус-кво, поселила біля парубків двох робітниць із заводу «Електрон». Лучейку годі було змагатися з чоловічими принадами класичного фізфаківського «донжуана» Володьки Смолярчука, проте він володів суто «наполеонівською» харизмою: невисокого зросту, худорлявий, однак погляд мав загадково-переможний, ще й чупринку а ля Бонапарт.

      Одна з пролетарок розгадала у ньому неабияку чоловічу силу й взялася було ненав’язливо турбуватися про нього, проте шляхтич делікатно дав брюховичській красуні зрозуміти, що перехід їхніх відносин у іншу фазу неможливий згідно закону збереження статевої ентропії.

      Однак найбільшим лихом оселі на вулиці Леніна виявилися клопи – такі ж безжалісні кровопивці, як більшовицькі комісари; районна санепідемстанція заледве не потруїла квартирантів, проте нічого не вдіяла з червоною напастю; врешті решт «комісарів» самотужки викурили настоянкою з полину й деревію.

      Львів належало завоювати, і для цього потрібен був час – тож лекції із загальної фізики й математичного аналізу гоноровий першокурсник ще сяк-так відвідував, а от доцента Повча, сивуватого чоловічка з очима-будяками, котрий читав студіозам історію комуністичної партії, відверто ігнорував, прозиваючи його поза очі «кадебістом».

      Повч усіх студентів фізфаку, як можливих опортуністів, здатних зруйнувати непорушну єдність совіцького народу, тихо ненавидів; коли лунав рятівний дзвінок після його занудних розповідей про, скажімо, підсумки Цімервальдської конференції чи передумови створення Бунду, усі фізики рвійно зривалися із-за довгих лав у Великій астрономічній аудиторії, і тоді він гукав услід радісній юрбі: «Та не будьте ж слонами!», вкладаючи у цю фразу усе своє презирство до неї.

      Із фізфаківських легенд й переказів студіози знали, що найважче проскочити на іспиті викладача наукового атеїзму Дзьомбака, але другу сходинку за ним займав, безперечно, Повч. Тож майже усі фізфаківці старанно відвідували їхні лекції й акуратно їх конспектували, бо по підручнику здати іспит було майже неможливо.

      Шляхтич Лучейко усім цим геть не переймався; він не нудився не лише на повчівських лекціях, а й не відвідував семінари, які вела його асистентка, висока, чорнява вродливиця, з характером не ліпшим, ніж у її патрона-доцента. Вочевидь, історія «Ка Пе Ер Ес» саме таким тяжким чином впливала на менталітет кафедри суспільно-політичних наук, що спричиняло виняток у давно відкритому фізиками законі: «в околі однієї кафедри поміж викладачів не може бути заряду більшого одного «повча». У данному разі «повч» був своєрідною одиницею вимірювання, яку кожен зі студіозів витлумачував по-своєму.

      …Який там Повч, коли на проспекті Шевченка творилися справжні дива: у «Спартаку» «крутили» «Золото Маккени», у «Дніпрі» двосерійний індійський бойовик «Кам’яна квітка» заворожував своїми бійками (ціна вранішнього сеансу – 25 совіцьких копійок). Звертай з проспекту хоч ліворуч, хоч праворуч, хоч простуй вперед, хоч чимчикуй назад – Львів повсюдно розкриє тобі свої чарівні обійми. На площі Міцкевича великий польський поет, котрому з високої колони видно далеченько, вкаже шлях до «Пиріжкової», де до хорошої кави (дарма, що вона – з бачка) подають маленькі (два рази вкусити), але такі смачнющі пончики й тістечка; звернеш на площу Ринок – потрапиш у букіністичний магазин, де можна придбати усі томи Конан Дойля. І тоді щезає з кишені совіцький червінець, й непомітно минає чудесна ніч, проведена у такій далекій, і такій близькій Англії, де живуть люди, дуже схожі на нього, шляхтича Лучейка. «Yeas!!! – вдоволено гукає Ігор вранці Холмсу і Ватсону[2], – ми з вами, дружочки, ще зустрінемося».

      …Але іспит з історії комуністичної партії невідворотний, і на ньому студент Лучейко отримує розряд у тисячу «повчів»; його «Залікова

1

В. І. Ленін (Ульянов) – перший очільник совіцької імперії, вознесений у ранг ідола, перший кат України й інших народів так званого «совіцького союзу».

2

Холмс і Ватсон – головні герої детективних романів і повістей англійського письменника Артура Конан Дойля.