Солоденьке на денці пирога. Алан Бредлі

вої пута нігтями, але, позаяк мала звичку обгризати їх до живого, зазнала невдачі. Дякувати Богові, я вчасно зметикувала стулити докупи пучки й зробила із цих десятьох маленьких основинок незламну дугу – вона широко розтулила мої долоні, коли їхні вузли зашморгувались міцними грудками.

      Тепер я щосили притискала зап’ястки одне до одного, крутячи ними, щоб утворилась незначна щілина. Далі посунула шовк великими пальцями, поки вузли не опинились між долонями, а потім спорснули між пальців. Мені б нізащо не позбутися своїх пут, якби вони мали лій у голові й зв’язали великі пальці на моїх руках. Які ж вони набиті дурепи!

      Урешті-решт я звільнилась від капосної хустки, а впоратись із кляпом – то мені було раз плюнути.

      На черзі двері. Але спочатку треба пересвідчитися, що вони не зачаїлися за ними, чатуючи на мене. Довелося присісти навпочіпки й пильно оглянути горище через замкову шпару. На щастя, вони забрали ключ із собою. На видноколі нікого не було: окрім нескінченного плетива тіней, покинутого мотлоху й жалюгідних дрібничок, довге горище було порожнім. Ласкаво просимо.

      Я відкрутила дротяний гачок із вішалки для одягу, яку знайшла, коли обмацала ту частину задньої стіни горища, що була в мене в головах. Далі встромила гострякуватий вигин гачка в замкову шпару, налягла на інший його кінець – і в моїх руках опинився утвір, який формою нагадував літеру Г. Залишилось тільки загнати свій витвір у глиб старого замка. Якась часинка розважливого рибацтва – у винагороду рятівне клац. Виявилося, що це так легко, як горіхи лущити. Двері розчинилися навстіж, і я вирвалася зі своєї темниці.

      Я збігла підстрибом широкими кам’яними сходами до холу, згаявши хвильку перед дверима їдальні, щоб повідкидати кіски на їхнє звичне місце за плечима.

      Обід сервірували рівно о першій на громіздкому дубовому столі для трапез. Так вимагав тато, і так це було за життя матері.

      – Офелія і Дафна досі нагорі, Флавіє? – з неприхованим роздратуванням запитав тато. Його очі на мить відірвались від розгорнутого біля тарілки з м’ясом і картоплею найсвіжішого випуску «Британського філателіста».[2]

      – Вони давно не наверталися мені на очі, – відповіла я.

      Хіба ж неправда? Я не бачила їх відтоді, як вони силою увіпхнули мені кляп до рота й зав’язали очі, щоб потім, користуючись моєю безпорадністю, затягнути сходами на горище й замкнути в комірчині.

      Своїм звичаєм належні чотири секунди тато вдивлявся в мене поверх окулярів, потому байдужісінько повернувся до поїдання очима своїх липучих скарбів.

      Усмішка від вуха до вуха заграла на моєму обличчі – здається, я достатньо вишкірилась, щоб він мав змогу помилуватися брекетами, які безжально вп’ялися в мої зуби. Дарма що вони надавали мені подоби дирижабля без покриву, нагадування про те, що його гроші не пішли в пісок, було татові до смаку. Проте нині він був надто заклопотаний і не помітив цього.

      Відклавши вбік накривку зі споудівського[3] блюда, звідки визирали овочі, я з глибини його вручну намальованих метеликів та малинок зачерпнула собі щедру порцію горошку. Орудуючи ножем замість лінійки, а виделку використовуючи як шпичку, я розставила горошини так, що вони утворили на моїй тарілці чепурні ряди й колони: ряд за рядом маленьких зелених кульок, розміщених так доладно й точно, що, мабуть, у захваті був би й найприскіпливіший швейцарський годинникар. Далі, проштрикнувши виделкою першу горошину з нижнього лівого краю, я віддала її на поталу своїм зубам.

      Як на мене, провина лежала цілковито на Офелії. З огляду на її сімнадцять років від неї можна було б сподіватися бодай крихти зрілості, котра, зрештою, властива дорослій людині. Узяти собі в спільниці тринадцятирічну Дафну – це так несправедливо. Якщо підрахувати, на двох їм аж тридцять! Мої одинадцять – проти їхніх тридцяти. Це не лише несправедливо, це вкрай паскудно. Накипіло так, що помста невідворотна.

      Наступного ранку я поралася біля колб і мензурок у своїй хімічній лабораторії на горішньому поверсі східного крила будинку. Коли це вдерлась Офелія, котра не любила обтяжувати себе довгими церемоніями, особливо зі мною.

      – Куди поділось моє намисто з перлів?

      Я коротко знизала плечима.

      – Я не сторож твоїм брязкальцям.

      – Це ти його поцупила, я знаю. М’ятні карамельки лежали в шухляді для білизни, і вони теж зникли. Я вже закмітила, що завжди той самий бридкий ротик ласує зниклими в цьому домі цукерками.

      Я стежила за нагріванням мензурки з червоною рідиною й укотре відрегулювала полум’я спиртівки.

      – Якщо ти рада натякнути, що моя особиста гігієна не відповідає твоїм високим стандартам, то піди й оближи мої калоші.

      – Флавіє!

      – Піди-піди. Мені допекло до живих печінок, що мене постійно в усьому звинувачують, Фелі.

      Одначе, коли Офелія короткозоро вп’ялася в рубінову мензурку, яка щойно почала закипати, моє справедливе обурення як відрізало.

      – Що за липка маса осідає на денце? – довгим наманікюреним

2

«Британський філателіст» – журнал, у якому висвітлювались різноманітні аспекти британської філателії; його почав видавати Чарлз Ніссен, відомий колекціонер марок, у 1908 р. Останній випуск вийшов у 1954 р.

3

«Споуд» – англійський фарфоровий посуд, який виготовляли на фабриці в графстві Стаффордшир, Західний Мідлендс; названий на честь власника Дж. Споуда.