Лицар з Кульчиць. Ярослав Яріш

відпускає дівчину до церкви кожної неділі.

      – То до церкви, а не до бахура! – третій кивнув у бік Миколая, а тоді, вишкірившись, продовжив: – Розказували, що декотрі покоївки крадуть із панського столу котлетки і носять у панчохах своєму бахуру голодному.

      Пани заулюлюкали:

      – Ану ж бо, дівко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру від котлєток.

      Від такого нахабства Миколай почервонів, Юрій поблід, пани ж розреготалися. Кульчицький краєм ока поглянув на Миколая, поплескав по плечі, заспокоюючи.

      – Облиш. До ката підеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тоді ступив крок уперед, ставши поміж шляхтичами і своїми друзями.

      – Даремно ви, панове, ображаєте невинну дівчину.

      – А хто її ображеє? Хіба ж вельможному пану заборонено пожартувати зі свого хлопа чи покоївки? – відповів за всіх той самий, що штовхнув Юрія.

      – Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберігати і захищати підданих. Не ображати! – стояв на своєму Кульчицький.

      Пан поклав руку на свою шаблю, підкрутив вус.

      – Я, Ігнатій Коналінський, гербу «Рілля», є шляхтичем з діда-прадіда. Мої права шляхетські – шаблею писані.

      Юрій мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вічі. Ліва рука мимоволі почала намацувати шаблю при боці, однак він раптом згадав, що батько повідбирав у них зброю.

      До Коналінського підійшов один з його товаришів, поплескав по плечі, а до Кульчицького мовив:

      – Ми б іще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спішно.

      – І нам вже час, пане Юрію, – раптом сказала ззаду Мариня.

      Пани розвернулися й пішли.

      – От чого я хочу піти на Січ! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумів його з півслова. Мариня теж:

      – Обиш його, Микольцю. Не треба. Ті пани – вони всі такі.

      – Так би зараз гахнув йому кулаком межи очі! – продовжив свою гнівну тираду Миколай. – Розвелося панів! Шляхта! Де срав пес – там герб виріс!

      Від цих слів Юрій посміхнувся, Мариня охнула.

      – Та що ти таке вже мелеш своїм язиком, бодай тебе світ не чув і не видів!

      Миколай поглянув на Юрія.

      – Вибач, товаришу, то я не про тебе. Ніколи не змирюся з тим, що хтось є ліпший за мене лиш через те, що має якийсь там папірець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полі, а Єва пряла під хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто їм ті папірці на шляхетство повидавав? Бог?

      – Матінко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.

      Кульчицький знову посміхнувся:

      – Ти знаєш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужі…

      – І що?

      – Та нічого: спалили їх живчи на вогнищі…

      – А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самі потекли з її очей. Відвернулася.

      Миколай підійшов до неї, обійняв:

      – Та чого ти. Пан Юрко жартує…

      – А я тобі казала, казала… Твій язик тебе ще до біди якоїсь доведе…

      – Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б мені на Січ…

      – Я також про Січ думаю, – втрутився Юрій.

      Миколай поглянув на нього із зацікавленням.

      – Як