Лицар з Кульчиць. Ярослав Яріш

о – густі бори, ліси, діброви, так що й світа білого за ними не видно. Краса, тиша, благодать Господня.

      Після звершень державних та трудів ратних Данило завше приїжджав сюди, до свого селища, аби відпочити та помолитися у монастирі Святого Василія. У розмові з ігуменом завжди міг знайти розраду і пораду. От і тепер приїхав сюди із доброю звісткою.

      – Істинно, велику побіду дав Господь тобі, княже, та дружині нашій над мадярами, – сказав отець ігумен до князя, коли вони вийшли із церкви і попрямували до валів.

      – Славлю Господа, – відповів Данило. – Ніби Дух Святий зійшов на наших воїв. Особливо комонники мужньо билися, сильно трощили лави ворожі – вони нам ту перемогу принесли.

      Отець ігумен поглянув на небо: там повільно пливли хмари, збиваючись докупи, аби під вечір впасти на землю життєдайним дощем.

      – То допомогли святі мученики Флор ті Лавр.

      Князь поглянув на ігумена, щиро зізнався:

      – Не чув про таких.

      – Вони були рідні брати, майстри-каменотеси. Ці святі угодники колись прийняли мученицьку смерть за віру Христову. Зараз святі Флор і Лавр є покровителями коней: без їхньої допомоги тут не обійшлося.

      Данило задумався. Монастир стояв у лісовому урочищі, навколо нього розташувалося княже городище, обнесене високим валом. Данило став на височині й дивився на широкий розлив Дністра. Тоді повернув голову у другий бік, ковзнув поглядом по єдиній дорозі, що вела з городища на захід: там розросталося нове селище.

      – Чого люди йдуть із городища і селяться там? – запитав князь настоятеля монастиря.

      – Там б’ють джерела, там вода, княже. Люди до води тягнуться.

      Князь мить подумав, а потім сказав:

      – Тоді нехай і моє городище там буде, піду до людей. І церкву нашу туди перенесемо, бо де живуть люди, там і дім Божий має стояти. Уречу цю церкву мученикам Флору та Лавру…

      Сталося, як сказав князь. Так із прадавнього поселення, із княжого улюбленого селища зародилося село Кульчиці, і постала у ньому церква, уречена братам-каменотесам. Уже син Данила Галицького Лев подарував село лицарям із роду Драго-Сасів, за їхні величезні заслуги, за хоробрість. Із цього славного кореня і пішли роди Кульчицьких…

      Видиво у Юрковій голові розсіялося: Данило Галицький посміхнувся малому на прощання і зник. Із лісової обителі хлопець знову повернувся до рідної хати: навпроти нього сидів тато і рівним голосом розповідав бувальщину. Батьківська хата була великою і світлою. Багато образів і рушників. Батько завжди сидів у голові стола і навчав своїх синів. Змалечку навчав.

      – От з якого кореня, синку, пішов наш рід. І то не просто легенда: князі та королі своєю високою рукою надавали нам права і привілеї на цю землю. І все це не просто так – усе кров’ю нашою викуплено. Не десяток і не одна сотня наших родаків наклали своїми головами за Батьківщину. Нас усюди знають, бо ми – Кульчицькі!

      Малий Юрко із великою увагою слухав розповіді свого батька. Старший Кульчицький узяв у руки виточену дерев’яну колбу, ззовні схожу на качалку, якою жінки розкачують тісто, тільки вдвічі більшу і без ручок.

      – Чи знаєш ти, синку, що це?

      – Макогін.

      Батько спохмурнів, але цього разу не збештав за необережне слово і вуха не надер. Пояснив терпляче:

      – Наші заздрісники називають нас «макогонами» через наші права шляхетські. І права ці – тут.

      Батько вийняв грубий корок, прироблений зверху. Деревина всередині колби була видовбана, натомість там були встромлені сувої паперу, скріплені різними печатками і замотані у шовк.

      – Ось це наші права і привілеї. Це наша честь. А свою честь, синку, шляхтич шанує більше, ніж власне життя.

      Батько обережно склав усе на місце і сховав у скрині. Зачинив віко.

      – Тату, а розкажіть ще раз про нашого діда! – попросив малий Юрко.

      – Але ж я вже розказував…

      – Ще хочу послухати…

      Батько посміхнувся, узяв малого на коліна, закрутив вуса і почав свою розповідь:

      – Настали тривожні часи, коли татарські орди плюндрували наш край, а людей гнали у полон. Ординці завжди нападали раптово, коли їх ніхто не чекав. Люди розбігалися, ховаючись у лісах та болотах біля Дністра. Та найбільше кульчичани збігалися до своєї церкви, аби за її валами сховатися від хижих степовиків.

      Такий напад стався і цього літнього дня. Забили тривожно дзвони на церкві мучеників Флора і Лавра, попереджуючи околицю про небезпеку. Тільки люди зачинили за собою браму – тут же до валів церкви прискакали вершники на низьких степових конях, із луками та кривими шаблями. Вони запалили село, пограбували хати господарів. Тепер ординці обложили церкву, щоб узяти її штурмом та нахапати собі хоробрих кульчичан у ясир.

      Шляхта готувалася до відсічі.

      – А шо, пани-брати, чи готові показати бусурманам зуби?! – гукнув до оборонців отаман.

      – Готові, отамане! – дружно відповіла кульчицька шляхта.

      – І