Могильник. Володимир Худенко

      Пам’ятаєш цей парк у досвітніх сирих туманах?

      Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?

      Вбогі клумби й городи крізь осінь з її димами

      І дороги в полях крізь світанки її імлисті?

      Пам’ятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,

      Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,

      Світ далекого міста глухими ночами серпня

      І всю решту того, що вернути немає змоги?

      Пам’ятаєш лінійки у тихій середній школі,

      Пам’ятаєш свята і години нудних уроків,

      Пам’ятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,

      Пам’ятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?

      Пам’ятаєш моє ім’я і мою статуру,

      Пам’ятаєш мої слова чи моє обличчя,

      Пам’ятаєш мій голос – либонь, ти його забула,

      Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.

      Так і мало би статись, писати ці вірші сором,

      Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:

      Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,

      Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.

      Ну а я вже давно списався, усе збулося,

      Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,

      Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,

      Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,

      Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,

      На котрій я тобі говорив про своє кохання.

      Все давно помінялось, і я відчуваю втому,

      Від якої позбутись мені вже снаги не стане.

      Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.

      Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.

      Все давно помінялось, і стравлений Карабутів

      Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.

      Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,

      І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,

      І проходять німі роки по холодних нивах,

      Холоди застилають простір мого дитинства.

      Тихий парк в бур’янах, ті алейки в шприцах та смітті,

      Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

      В коридорах, де ти підпирала не стіни – світ мій,

      Панотець править службу, йому там цілують руки.

      Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,

      Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,

      Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,

      То глухими ночами доноситься лязкіт траків,

      І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,

      І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,

      І холодні машини асфальт предковічний крають

      І стирають з історії руки твої безсмертні.

2

      Просто знай: ти була, ну і я намагався чесно

      Вкарбувати у вічність тебе, молоду й красиву,

      Адже ти воскрешала усі ці грядущі весни,

      Ти була Персефона, могутня і жаліслива.

      Ти була Персефона – я знаю, ти б насміялась

      Із усіх епіграм, що я ними тебе ославив.

      Я це знаю, лебідко, і ти абсолютно права,

      Ти була не така, але ж ти не була й моя.

      Не була би ніколи, бо мертві міста порожні

      І не мають правителів, ними гуляє вітер,

      Їх немає потреби любити, хіба лиш божий

      Дух літає над мертвим безлюдним безкраїм світом.

      Так і ти не скульптура, котру я ліпив роками,

      Будував постаменти і марно вкладав в них душу.

      Ти була Персефона, в своїх молодих руках

      Ти приносила весни, а весни завжди минущі.

      Весни завжди крихкі і ніколи не будуть вічні.

      Кожна з них особлива, і в тому їх вища сутність.

      Я тому й покохав ці прекрасні відьмацькі вічі,

      Що таких, як вони, вже ніколи в світах не буде.

      В тому гріх мій, голубко, що я твої юні коси,

      І статуру твою, і усе, що було між нами,

      Не волів відпустити, як з краю торішню осінь,

      А волів ув’язнити, волів вкарбувати в камінь

      І цю школу, і парк у досвітніх сирих туманах,

      Ці алейки, засипані жовклим кленовим листом.

      Я хотів не прожити, а просто про них повісти.

      Я хотів не любити, а лиш будувати храми.

      А тому й опадають гербами мої жита

      І гуляють вітри між зарослих колон Помпеї,

      Багряняться ці стіни скривавленою зорею,

      І