Название | Дракон з Перкалабу |
---|---|
Автор произведения | Марiанна Гончарова |
Жанр | Современная русская литература |
Серия | Українська жіноча проза |
Издательство | Современная русская литература |
Год выпуска | 2012 |
isbn | 978-966-03-7545-1, 978-966-03-7546-8 |
У неї був винятковий вроджений талант – вона подобалася. Усім. Владка притягувала погляди, на неї спеціально ходили дивитися, з нею хотіли розмовляти і дружити. І любити. Так.
Наприклад, грізний голова облвиконкому, якому вона, коли вже працювала викладачем художньої школи, якось оформляла вітальну адресу, чоловік насуплений, суворий, крикливий, прискіпливий і, як водиться, не дуже розумний, людина-знегода, яку боялися геть усі навколо, а його підлеглі без валідолу на роботу не ходили, так от він при зустрічі з Владкою вмить червонів і бентежився. Він ховав очі у складки щік, не знав, куди подіти руки, і нервово тупотів короткою повною ніжкою. Та хіба він один? Де б вона не була і з ким би не говорила, поглядом, усмішкою, жестом, словом вона блискавично ламала стіни, заслони, вирівнювала площини, згладжувала кути. І їй починали поклонятися.
Та що там можновладці – на неї миттєво звертали увагу достоту всі, не буду повторюватися. Якось ми з нею вийшли з магазину, а було це перед днем народження її чоловіка, і Павлінська несла просто в руках пляшку дорогої горілки і пластикову коробку з сьомгою, прегарно викладеною напівпрозорими скибочками. Зауважу, сумки у нас на той момент з собою не було, а упаковок чи либонь пакетів тоді в магазинах ще не давали. Виходимо з крамниці, щоб одразу заскочити в машину, яка на нас чекала, Владка така гарна, шикарна просто – на підборах, у довгому пальті, в зграбній хутряній шапочці-боярочці. І якийсь сидів на сходах магазину пияк, котрий вмить остовпів від побаченого, протираючи очі, скочив на ноги і захоплено заволав: «Бо-ги-ня! Глядіть усі! Сама красуня, а ще й в руках у їй горілка! Ой, все! Женюся!..»
Вона обживалась чудесно, елегантно і затишно в будь-якому місці – в кімнаті гуртожитку художнього училища, в готельному номері, в крихітному кабінетику художньої школи, та де завгодно – і так швидко, що зараз-таки викликала заздрість оточуючих, і всім кортіло саме на це, на її місце. Як у дитинстві, коли всі хотіли погратись з її білим пароплавом або покататися на її сніговому катамарані. Вона втинала собі сукню з клаптиків і виглядала краще, ніж заможні однокласниці, яких одягали з регулярних, омріяних ними посилок з-за кордону. Вона завжди повторювала: головне у дівчині – постава і хода. І щоб у вбранні було зручно. А все інше – дурість.
Ох, Владко! Ти створювала навколо себе чудовий новий світ, в якому радісно жили симпатичні тобі люди. Ти говорила, писала, малювала, ліпила або вишивала, куховарила або забавлялася з дітьми так захоплено, так щиро, так чесно, що життя навколо справді ставало багатобарвним і радісним.
Ти несамовито прикрашала це життя, начебто передчуваючи свою тимчасову, таку коротку в ньому присутність.
Взагалі, те, що з нею відбувалося, було якесь зовсім не її життя і не її остання кирпа. І якщо своє життя вона все ж якось повертала