Фатальна помилка. Тимур Литовченко

А здобуті в походах гроші спускав на пиятики й карти.

      А вірний Стефан час від часу витягав князя Андрія Немирича із чергової пригоди чи навіть позбавляв небезпеки…

* * *

      Вечоріло. У корчмі гуляла галаслива компанія. Пили багато, корчмар не щадячи ніг бігав у підвал за заморськими винами. За широким столом програвалися величезні гроші й фамільні коштовності, у хід вже пішли векселі й заставні на родові маєтки.

      Немиричу сьогодні неабияк щастило. І чим більше він пив, тим краща карта до його рук йшла – знай собі виграш загрібай…

      – Не щастить мені в коханні, шановне панство, натомість в картярстві й сам диявол зі мною не зрівняється! – прокричав він по завершенні чергової вдалої гри. Саме тут двері корчми відчинилися, увійшов Стефан, підійшов до гамірливого гульвіси й тихенько прошепотів:

      – Княже, додому час…

      – Не хочу додому, – мовив Андрій, – там на мене ніхто не чекає.

      – Чекають на тебе, княже, ой як чекають! Оксана не спить, оскільки Андрійко – улюблений твій хрещеник вередує.

      – Андрійко?.. – перепитав князь.

      – Так. Він на тебе дуже чекає!

      Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканість вдачі, Немирич із незмінним пієтетом ставився до своїх хрещеників. З кожним прожитим роком думав він тільки про одне: як житиме колись без Андрійка й Оленьки?! Звик-бо до них настільки, що стали йому хрещеники рідними! Лячно навіть подумати, що на старості він залишиться сам-один…

      – Ну що ж, шановне панство, мені додому час! – звернувся князь до присутніх. Картярі з полегшенням зітхнули, але корчмар розчаровано мовив:

      – Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, і не погуляли як слід! Може, все ж таки залишилися б, га?..

      – Ні-ні, на мене чекають! – гордовито мовив князь, згрібаючи виграш у калитку.

      – Але як же ви, княже, додому дістанетеся? Ви ж на ногах ледве стоїте, на коня вам не сісти, – гугнявив своє корчмар.

      – Відчепись, я на возі за князем приїхав, – прогарчав Стефан.

      – Лячно зараз їхати! Неспокійно! – вигукнув хтось.

      – Та хто ж це нас зачепить?! – гримнув Андрій. – Усі в околиці знають, як я шаблюкою володію, та й Стефан не з лякливих.

      – Шаблею тільки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..

      – А при чому тут мертві? – сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.

      – А при тому, що найкоротший шлях до оселі пана Немирича лежить через цвинтар, – втрутився корчмар. – Ти сюди через поле й гайок їхав, наскільки я знаю. А можна і через цвинтар, зате прямо…

      – Там ніякої дороги немає, – заперечив Стефан.

      – Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважується їхати там і вдень, але ще не знаходилося такого сміливця, який наважився б уночі там проїхати. Подейкують, нечиста сила там живе, – підтвердив старий козак, що тихо сидів у найтемнішому куточку корчми.

* * *

      Старий розсохлий віз повільно рухався по курній дорозі. Князь сидів за спиною Стефана, який правив