Три долі. Марко Вовчок

до якого часу милує!

      I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

      Пилипиха була мати своїй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм’ї.

      – Хазяйка – порадниця в хатi, – було, доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм’ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

      Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спiзниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують – «що се донi нема?» – як тодi удова головою хитала! Хитає та й очi аж заплющить.

      Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляємо; а мати – у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: «А що, чи добре гуляли?»

      Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi – не можна…

      Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неї.

      – Життя ж твоє, Марусю! – порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:

      – А що моє життя?

      – Та як ти живеш – горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

      – Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

      – Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

      – Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…

      – З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

      – Отсе, – смiється Маруся, – ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!

      Катря вже i сама смiється.

      – А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!

      – Катре, – попитала я в неї, – а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

      – Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

      – А як батько присилує?

      – Мене? Мене присилує? – покрикнула, почервонiла по саме волосся. – Я сама батькова дочка!

      – Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

      – Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!