Українські казки. Народное творчесто

а кривда.

      – Ні, дядьку! Є правда – правдою лучче жити.

      – Давай спорити.

      – Ходім на суд.

      – Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давай підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо: як скаже, так і буде. Ваша правда – уся моя худоба буде вам; моя правда – ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.

      – Ну, добре.

      І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть, зустрічається їм чоловік – з заробітків, чи що, йшов.

      – Здоров, чоловіче добрий!

      – Здорові!

      – Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

      – Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

      – Ну, оце раз моя правда! – каже дядько.

      А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю худобу дядькові. Ідуть, ідуть – зустрічається їм пан. А небіж і каже:

      – Ну, запитаємо ж сього пана: сей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

      – Ну, добре.

      От порівнялися з паном і питають його:

      – Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

      – Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ні по судах і ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.

      – Ось вже і вдруге моя правда! – сказав радісно дядько. Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть – зустрічається їм піп.

      Небіж і каже;

      – Ну, поспитаймося ж попа, сей уже правду скаже – на те він і духовний. Сей як уже скаже, то так і буде.

      – Ну, добре!

      Як порівнялися з попом, питають його:

      – Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

      – Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.

      – Ось вже і втретє моя правда! – сказав радісно дядько.

      Нічого робити небожеві: віддав дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись – узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево – вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, – думає собі, – добра гілка – кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».

      Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:

      – Ти що сьогодні наробив?

      – Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять – не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як. скажений: багато їх буде у нас.

      – Добре ж ти зробив, та ще не так.

      – А як же?

      – Там посеред яру, в лісі, росте три дерева. Хто ті три дерева зрубає та положить навхрест на греблю – вгатить.