Сповідь з того світу. Ярослав Яріш

що? – знову вирвалося в Івана.

      Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закам’янів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.

      – Я виїжджаю на Київ.

      – Я поїду з тобою: самого не пущу!

      Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.

      – Що це таке було? – запитав Іван.

      – Дідько його знає, – відповів Східняк. – Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.

      – Ти щось знаєш?

      – Навіть якби і знав – не телефонна розмова.

      – Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? – запитав Іван.

      На тому кінці мить помовчали, тоді була відповідь:

      – Я буду у Києві. По роботі. Нас усіх збирають. Тому я тобі і подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повній програмі.

      Іван побагровів:

      – Та що ти таке кажеш, старий? Та як же…

      – Та зрозумій ти, – перебив товариш. – Не бути нам у тій Європі, понімаєш? Геополітика… Не пустять… Ви там дуже не кіпішуйте, бо Вітьок стягує реально велику силу. А сила, брате, і солому ломить.

      Іван видихнув.

      – Ми ж з тобою стільки дружили… Невже ти будеш у мене стріляти? Невже піднімеш руку на брата?

      – Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалі не хочу нікуди їхать, мені і вдома добре! На чорта того всього?

      – А ти подумай, брате, згадай, хто ти і кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрілися там, у Києві… по різні боки барикад!

      – Та які барикади, у мене наказ, розумієш?!

      Іван відключився. Був злий, аж кипів. Спересердя хотів був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена і готова…

      Ми поїхали до Києва наступного дня. З того часу були там майже постійно. Мерзли. Стояли. Боролися. Східняк намагався подзвонити іще кілька разів, однак розмови із ним не вийшло. Зате зустріли тут багато його земляків зі східних областей, ми всі дружно почали самоорганізовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героїчною, але й ефективною. Кожен відповідав за свою ланку, мав свої обов’язки, тож наш Майдан зажив, як великий організм… Та найперше, що зробив мій чоловік, це закріпив на «Йолці» прапор нашого Городка,[1] аби надихатися ним до подальшої боротьби.

      Перед Різдвяними святами нам випало поїхати додому, щоби взяти дещо із речей та заладнати деякі справи. А ще я дуже скучила за своїм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома і цього разу із ним не їхала до Києва.

      – Не треба тобі, Маріє. Може, досить? За малого подумай…

      – Івасик побуде в баби. Зубну щітку не забув? – відповіла я.

      – Ні.

      – Гроші?

      – Є.

      – Права, техпаспорт?

      – Та є в машині.

      Він зрозумів, що сперечатися зі

1

Прапор міста Городка на «Йолці» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у перші дні Революції Гідності.