Чорний вершник. Володимир Малик

відрізав полковник.

      Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам'яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.

      Полковник зробив примирливий жест і лагідно промовив:

      – Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь – там побалакаємо… А зараз у нас багато інших турбот… Пане хорунжий, – звернувся він до Многогрішного, – я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усі підійшли ближче і слухали уважно!

      Многогрішний кивнув головою, підвівся на стременах і гукнув у натовп:

      – Земляки! Не бійтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрія Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрішний… А це, – він зробив шанобливий уклін у бік свого супутника, – корсунський полковник Іван Яненченко… Він хоче говорити з вами! Підійдіть сюди і уважно слухайте!

      Хуторяни почали боязко підходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щільно стали кінні татари.

      Многогрішний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник Яненченко.

      – Люди! – голос у нього був різкий, сильний. – Ми прийшли сюди, на Лівобережжя, не як вороги, а як ваші визволителі! Більшість із вас – вихідці, втікачі з правого берега… Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батьківщину, що жде не діждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщині, Богуславщині, Уманщині, Вінниччині, ваші хати, ниви, ставки та озера, там – могили ваших батьків та прадідів!.. Навіть дикі звірі люблять свій край… А ви ж люди! Ми обіцяємо вам захист від ворогів! Ви будете вільнії Землі – скільки хочеш! Селися – де хочеші Ніхто не братиме з вас ні подушного, ні комірного, ні млинового, ні шляхового, як це ви платите тут! Не буде там ні гетьманських оранд, які ввів ненависний усім попович, ні воєводських стацій!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волів, садовіть дітей і старих – та й гайда з богом у дорогу!

      Натовп сколихнувся. Всі раптом загули, зашуміли. Радість від того, що це ще не татарська неволя, почала поволі гаснути. Куди їхати? Як покинути свої хатини, клуні, повітки, поля, засіяні озиминою? Що чекає їх у новому краї? Голод, холод, татарський нагай? Адже всім відомо, що на Правобережжі майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рік і кисільних берегів приведе їх цей бистроокий полковник?

      Серед жінок почулося схлипування. Потім котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловіче невдоволення.

      З натовпу наперед випхався Іваник. Зінька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловік відмахнувся од неї і став насупроти полковника.

      – А якщо, приміром, знаєш-маєш, я нікуди звідси не хочу їхати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тоді? Чи можу я залишитися з родиною тута?

      Він