Наука про землю. Емма Андієвська

ступний»?

* * *

      Сім східців і дві повивальниці.

      Зруб на зрубі, а в грудях кораблик

      Із квіткою, замість вітрила.

      Відкривають ніч для кволих і безногих,

      Відкривають день: плаче гуска

      Сльозами, довшими від конопель.

* * *

      Сусіде в повітрі, обізвися.

      Вимов пелюстку, довшу від водограю

      Усі верхи, учі чвалом —

      І тільки свічка

      Сповіщає про першу заповідь тьми.

* * *

      Око на курячих ніжках, в руці коріння,

      Світять ведмедям і курчатам на роздоріжжі.

      Спалахне жовтим – бульбашкою зідхне трясовина.

      Спалахне фіалковим – хрящик грози

      Служить безхребетним за язичок.

* * *

      У листок загортають двері,

      Що літали по хаті.

      Вводять коня з яблуком на стегні.

      Довго п'ють із полив'яного кухля

      І крізь стелю відходять на відпочинок.

* * *

      Цар царів стеблини і повіву —

      Синій плащ, заволожений пурпуром —

      Везуть посланці слов в брокатних сувоях,

      Хрестяться й спльовують через ліве плече

      Де табуни лошаків

      Віщують кінець ночі.

* * *

      Добрий вечір, самотносте!

      Ось кухоль, ось кінь мій, ось моє серце.

      Путь моя фіялкова,

      Помисли, місяцем сточені.

      Не кажи: десь за горами.

      Кажи: тут, сьогодні, опівночі.

      Сьогодні. Зараз. Ніколи.

* * *

      Камінь? – Важче від каменя.

      Кров? – Болючіше всіх ран на світі.

      Вихор? – Попеліє душа, прірвою зяє розум.

      Ніколи. Ніде. Ніколи.

* * *

      Рідний із найрідніших,

      Ім’ям помаранчовий і перетинчастий,

      З душею, завиненою в каченя.

      Кажуть: «Дорога», думаючи про смерть.

      Кажуть: «Випадковість», думаючи про воскресіння.

      А ти все ще в пелюстці.

* * *

      Мачинами обвішали світ,

      Засвітили кадильниці для перепілок.

      Ховрахам дали зеленоногого поводиря.

      Крізь болота й урвища

      Понесла трава скриньку

      З власною тінню.

      Видзвонює глина: «Не вір місяцю,

      Він і в помислах

      Насаджує стокротки»

* * *

      Привид ходить із зіркою в руці, —

      Ліхтарі розібрали ще в минулому столітті. —

      Ворушить квочку із сонними курчатами,

      Та всі Гамлети втупились у скриньку телебачення.

* * *

      Білять зір, будівлі, повітря.

      Вікна, що продукують

      Хмарини й жінок

      З гусячими стегнами.

      Сусідка на бальконі тримає конячу голову

      Замість килима

      Й питає Всевишнього:

      Я кожного вечора майструю

      Тобі виступці

      З яблуневого цвіту.

      Чи Ти волів би,

      Щоб я не літала на яблуці?

* * *

      Ти сам. Ці двері останні і перші.

      Там за шатрами зміна династій,

      Зміна стебла, і зміна пам’яті.

      Тут нема проміжного.

      Хльоскають крила і ломлять хребти наймолодшим.

      Царство самотности – охровий вихор

      З блідою скойкою милосердя.

      Ти сам, – решта відлуння пустелі.

* * *

      Хто ти, провіснице тьми і паростків?

      Хто ти, найближча, найдальша, по той бік?

      Яблуко Гесперід? – Навколо Аїдів присмерк ґраната.

      І лише твоя рука, що воскрешає мертвих.

* * *

      Берег, тугіший від шкірки помаранчі.

      Натовп без долі й призначення.

      Ім’я з малої, ім’я з великої літери.

      Із покоління в покоління

      Передають, замість серця,

      Ґудзики від старої камізельки, Примовляючи:

      Лише ми вільні від забобонів!

* * *

      Кущ – замість ока, сідло – замість нюху,

      Горлянку – розвісив у сусідньому дворі.

      Кажуть: наглядач незримих паростків,

      Подейкують: син краплі й гусячого вирію,

      Приятель верби й будівничий