Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

постукали.

      – Відчинено! – крикнув Віктор. Увійшов шеф.

      – Ну як, ознайомився?

      – Ще ні, – зізнався Віктор. Шеф пройшов до його столу, узяв з-за іншого столу стілець, усівся навпроти.

      – Що, невже ніяких питань немає? – запитав заклопотано.

      – Я ще не дочитав, Леоніде Івановичу.

      – Дивно. А по ходу читання питань хіба не виникало? А в мене виникли.

      – До мене? – здивувався Віктор.

      – Ні, до когось третього. До того, хто вирішив цю справу сюди відфутболити… У тебе тут кип’ятильник є?

      Віктор кивнув.

      – Зроби чаю і давай разом поміркуємо.

      За чаєм в основному міркував майор. Щоправда, міркував він дуже допитливо й увесь час дивився у вічі Віктору.

      – По-перше, справа занадто свіжа, щоб готувати її в розряд безперспективних. По-друге – урядовий труп. Тут, за логікою речей, має бути ціла бригада з важняком на чолі. А що ми маємо? Справу з СБУ передають у наш район! Формально причина є – гірка, з якої злетів генерал на дирижаблі, розташована в нашому районі. Приземлився, щоправда, він у сусідньому. Але це значення не має. Газети про справу ще нічого не написали, навіть некролога. Значить, хтось інформацію прикрив. Це й нам сигнал – нікому з журналістів про справу говорити не варто. Зрозуміло?

      Віктор кивнув.

      – Ну а тепер подумай сам: чому наказали справу передати тобі?

      – Особисто мені? – здивувався Віктор.

      – Так, подзвонили і назвали твоє прізвище. У тебе що, зв’язки великі?

      Віктор замислився.

      – Але ж у таких справах зв’язки зазвичай використовують, щоб усього цього спекатися.

      – Може, Дмитро? – мовив уголос Віктор.

      – Що?

      – Може, Дмитро Ракін мене порадив? Він же після переходу в спецвідділ до нас кілька разів заглядав…

      Віктор утупився у вічі майорові, немов чекав зараз же отримати тверду відповідь на своє припущення.

      – Ти ж із ним дружив, – кивнув Леонід Іванович. – Ось знайди його і розпитай. Принаймні запитай, як краще все робити… Гаразд, засидівся я у тебе. Дочитай справу, потім можеш до мене зайти.

      Віктор знову залишився на самоті. Майор уміло і безжально зруйнував його фантазії відносно причин і наслідків появи у нього у провадженні справи про «літаючого» генерала. Тепер стало сумно. Із зовсім уже іншим почуттям Віктор розкрив теку. Утупився у надрукований на машинці текст. Читати не хотілось, і Віктор повернувся до фотографій. Розклав їх перед собою на столі. Відкинувся на спинку стільця і, повернувши голову, кинув погляд у вікно, у квадрат сірого міського пейзажу, по якому діагоналлю проходила тріщина.

      4

      Ранній золотавий ранок повернув Ніка на декілька хвилин у дитинство – сонячні промені пронизували наскрізь легку фіранку на вікні спальні та своїм теплом ніжили шкіру на обличчі, торкалися повік. Ще не розплющивши очей, він примружився і згадав, точніше, навіть не сам згадав, а шкіра, обличчя згадали уранішнє тепло