Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

Читать онлайн.
Название Гра у відрізаний палець
Автор произведения Андрей Курков
Жанр Современные детективы
Серия
Издательство Современные детективы
Год выпуска 1998
isbn 978-966-03-6786-9



Скачать книгу

      Андрій Курков

      Гра у відрізаний палець

      1

      Київ. 21 травня 1997 року. Ніч.

      Сержант Воронько любив свою маленьку затишну скляну будочку ДАІ в самому центрі столиці – на майдані Незалежності. Особливо любив її ночами, коли перед ним відпочивала від коліс проїжджа частина Хрещатика, коли, вийшовши з будки покурити, він раптом помічав, що міська тиша дзвенить. На відміну від рідної сільської, яка стелеться звуконепроникним покривалом. У селі далекий випадковий гавкіт якого-небудь пса розлетівся б на кілометри, розбивши тишу вщент. У міській тиші цей гавкіт потонув би, ніким не почутий: вона б просто поглинула будь-який шум.

      Нічне місто, якого всі так чомусь бояться, беззахисно лежало перед сержантом і викликало почуття любові та гордості. Воронько відчував себе його захисником, оборонцем та охоронцем. Він був схожий на дбайливого хазяїна. І господарство в нього було велике та різноманітне: і головпоштамт, і фонтани, і навіть червоний рекламний дирижабль із написом «Cоcа-cоlа», що бовтався над землею на прив’язі поряд із місцем, де колись стояв пам’ятник Леніну.

      Подивившись на годинник – а було вже пів на третю, – сержант Воронько виклав зі свого портфеля на пульт комп’ютер-ноутбук, розкрив його. Цей комп’ютер подарував йому кум, який працював у податковій поліції. Звичайно, подарував не так просто – із вдячності за те, що сержант допоміг йому оформити машину, пригнану з Німеччини. Усе б нічого, та вона виявилася краденою та з фальшивими документами. А так – машина вищий клас. «Оpеl kаdеtt». Кум тепер на ній іноді у гості приїжджає. Тепер вона вже «чиста». Один приятель дав папір, що машина в розшуку за кордоном не перебуває, інший оформив усе, як належить. І все по дружбі – ну, посиділи, випили, домовилися разом без дружин на риболовлю з ночівлею. Все по-людськи, як свояки.

      І ось тепер він може ночами не лише милуватися безлюдним Хрещатиком, але і в карти з комп’ютером пограти: в дев’ятку. Чи пасьянс розкладати. Кум усе показав. Щоправда, клятий комп’ютер не переграєш. Зазвичай він програє. Але ж це не людина, так що й програти йому не соромно. Які тут образи?

      Увімкнув сержант свій ноутбук, натиснув по завченому порядку потрібні клавіші, й з’явився на екрані смішний чоловічок із дзвоником. Подзвонив, і перед сержантом виникли його карти. Хороші карти, з такими не виграти – гріх.

      Зробив сержант перший хід, аж раптом на пульті спалахнула лампочка, і в нічну тишу скляної будочки увірвався хрипкий механічний голос рації:

      – Сьомий! Терміново прибути на пост одинадцять!

      Сержант узяв рацію: «Слухаюсь», – і зітхнув. Не дали йому насолодитися грою.

      Вимкнув комп’ютер, поклав у портфель. Сів у ДАІшні «Жигулі», що стояли біля бровки метрів за п’ять від будки, і поїхав. Пост номер одинадцять був недалеко – на Печерську. Якщо туди й назад, то він іще не одну гру устигне до зміни перекинути.

      Хвилин через п’ять після того, як спустіла будочка ДАІ на майдані Незалежності, з пагорба навпроти злетів рекламний дирижабль «Cоcа-cоla». Піднімався він над Хрещатиком важко і повільно. Під ним на линві бовталося витягнуте людське тіло.

      У тиші безвітряної ночі дирижабль тягнув свій вантаж під невидимий небесний купол.

      Сержант Воронько вже під’їжджав до Печерського моста, як раптом із рації пролунав знайомий хрипкий голос:

      – Сьомий! Відбій! Можеш повертатися!

      Воронько тільки похитав головою. Розвернувся на порожній дорозі й поїхав знов на Хрещатик. Залишалося ще три години до кінця чергування, а тоді, додому і залягти на боковеньку. Але за ці три години, що залишилися, можна досхочу награтись. Аби більше з поста не зривали.

      2

      Київ, 23 травня 1997 року.

      Метушня вокзалу залишилася позаду. Нік Ценський обвів вокзальний майдан утомленим поглядом і обернувся до Івана Львовича, що сидів поруч на задньому сидінні темно-синього «БМВ».

      – Вам відпочити треба, – співчутливо закивав головою Іван Львович, дивлячись своїми маленькими очицями в обличчя Ніку.

      Нік дійсно потребував відпочинку – сім днів дороги та ще цілісінький місяць метушні з підготовкою до від’їзду, продажем квартири, відправкою контейнера з речами.

      Тепер Таджикистан здавався далеким і абсолютно чужим. І слава богу. Дружина з сином залишилися поки що в Саратові у рідні – влітку там добре. Волга, купання, риболовля. Обличчя навкруги слов’янські – вже легше. Не те що в Душанбе, де кожен зустрічний погляд без усмішки, і не знаєш, що за ним криється.

      – Я гадаю, що з Києвом ви як-небудь потім самі познайомитесь, а зараз прямо в санаторій. У вас там буде тимчасовий будиночок із усіма зручностями, там я вам усе і розповім.

      Слово «будиночок» викликало у Ніка добру усмішку. В них колись був будиночок десь під Житомиром. Будиночок і сад. Це коли його бабуся була жива. Вони приїжджали туди з мамою на все літо кілька разів. Коли це було? Шістдесят другий? Шістдесят третій? Не пізніше, адже в шістдесят п’ятому він уже був