Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою. Ирена Карпа

Тут вистачає і пригод, і практичних порад, і суспільно-культурних розвідок. Починаючи від скалолазання в Ліхтенштайні за два тижні до пологів і далеко не закінчуючи поїздкою до Індії з малюками віком півтора і два з половиною роки. Можна було би попередити: «Не повторюйте в домашніх умовах», але скоріше я б написала так: «Коли вже я, розтелепа, змогла, то і ви зможете». Та й не в домашніх умовах.

      Книжка ця не претендує на бозна-яку художню цінність. Можливо, тому що вона не художня. Нерівномірні нотатки, помітки на полях, історійки, жарти і поради. До того ж вона жахливо неполіткоректна – врахуйте це. Автор ні на що, крім як розважити читача й принести користь своїм часто недолугим досвідом, не претендував.

      (Чого це я про себе в третій особі, до речі? Та ще й в чоловічому роді. Завжди боялася цього шизофренічного формулювання, як у наукових роботах, коли про себе кажуть або «автор», або взагалі «ми». Ну тут «ми» для мене ще куди не йшло – все-таки книга про подорожі з дітьми. Хоч вони й протестують проти того, аби бути прочитаними. Ну нічо, виростуть, то ще дякую скажуть, що вела такі щоденники, – ми ж усі любимо розпитувати в батьків, якими були в дитинстві, правда?…)

      Коротше, це просто книга для друзів, наявних чи потенційних. Напевно, як і всі мої книжки. Я нікого не змушую нічого читати, якщо вас дратує моя писанина – прибережіть себе для чогось, що принесе вам внутрішній спокій. Це книга для живих і, даруйте за самовпевненість, схожих на мене людей – за духом, за вподобаннями, за стилем життя. Ну або для таких, кому це все теоретично подобається, але оточення чи якісь старі страхи й вагання не дозволяють подібного спробувати.

      В мого доброго друга, що був тяжко пораненим на Грушевського, але, слава Богу, вижив і одужав, несподівано помер молодший брат, від інсульту. Якась така дуже похмура іронія: один вижив зі шматком кулі в черепі, інший помер в умовах спокійного міста. Думка про це дуже довго мене не полишала.

      Насправді, все, про що я завжди хочу нагадати собі та іншим, – це час. Яка він розкіш сам по собі, і що то ми самі щосекунди обираємо, куди його витратити: на насолоду чи страждання. Бо ні насолода, ні страждання не потребують особливих причин для їх виникнення. Можна насолоджуватися тим, як вода огортає твої пальці, коли занурюєшся в озеро, чи страждати від того, що на березі озера тебе не чекає «мазераті» – а когось же десь чекає. І тільки якби ми знали, що наступної години життя закінчиться, ми б точно не парилися ані негараздами на роботі, ані тим, що наше авто недостатньо круте, ані тим, що з погодою у відпустці не дуже пощастило. Ми б точно думали про одне: ця вода протікає мені крізь пальці і я з цього приводу щасливий аж до глибинної клітинної структури.

      Я знаю, все це прописні давно відомі істини – але їх ніколи не буває зайвим ще раз повторити. Бо ж, на відміну від гівна штибу перших пострадянських реклам чи слів нав’язливого поп-хіта з радіо в маршрутці, мудрі речі мають здатність швидко забуватися… А немудрі гарно западають в пам’ять. Тож бажаю вам знайти і перших, і других у цій книзі. Приємного читання.

      Ваша Карпа

* * *

      – Ірено, я не уявляю, як ти з ними двома… Мені здається, і з одною дитиною можна зійти з розуму!

      – А з двома можна зійти оптом. Чи як мінімум двічі: клин клином вибити.

      Знаєте, в чому полягає основна, якщо не єдина іронія мого життя? В тому, що в мене, на загал цілком класичної childfree, звідкілясь завелося аж двоє дітей. За дивним збігом обставин, ще й із різницею в одинадцять місяців.

      Як там казали буддисти? Якщо не можеш змінити ситуації, просто прийми її. Діти – це саме те. Назад же ти їх не запхаєш, у ветеринарну клініку на тимчасове утримання не здаси, дитячих готелів, де їх годують і вигулюють, ще не впровадили. Варіант цілорічних шкіл при монастирях, закритих пансіонів чи іншого типу інтернатів ти не обдумуєш, бо або діти замалі, або дорого тобі в нормальний бордінг-скул їх запхати, та і шкода дітисьок, ясна річ.

      І себе шкода – я он пробувала залишати їх на бабцю-діда на місяць, коли така розкіш бувала доступною, але якщо кілька перших днів ще насолоджувалася отриманою свободою, то потім звідкись брався осоружний інстинкт турботи про потомство, що результував у вселенський смуток. «Як вони там?» – думаєш, переглядаєш, як ідіот, ті відео на телефоні, де вони верещать і дуріють, фотки гортаєш. І вже зовсім не медитується тобі ні на льодові вершини, ні на кришталеві озера, а лише зітхаєш ти скрушно, коли повз тебе проходить яке-небудь молоде сімейство з дітлахами віку твоїх. Коротше, кому таке треба? Пропадуть гроші, пропаде час – бо ти і не з дітьми, і не сам. Якщо шкода грошей на психоаналітика (таке теж лікується, не переживайте), вихід один – брати їх з собою.

      Так-так, звучить воно страшно. Вперше (та й кожного разу, як вперше), міркуючи про поїздочку з дітьми, ти наче стоїш на краю страшної прірви. Як там, що там? А раптом всі ліки й іграшки не влізуть? А куди бігти у випадку срачки, циклону, ядерної війни? Не переживайте. Досвід показує, що як би ви не планували поїздку, все одно знайдеться якась причина, з якої ви забудете те найважливіше, без чого ну кров з носа обійтися потім не зможете і через що ваша мама гризтиме вам мозок: «А я ж казала!» Тому порада номер