.

Та це ж просто приємна прогулянка!

      – Мосьє Паганель, – звернулася до вченого леді Елен, – ви справді впевнені, що індіанці зберегли життя потерпілим у корабельній аварії?

      – Авжеж, пані, насамперед тому, що індіанці не людоїди. У тутешніх краях європеєць – істота корисна; тубільці знають йому ціну та піклуються про нього як про рідкісну тварину.

      – По сій думці, – твердо вимовив лорд Гленарван, – вирушаймо негайно. Яким шляхом підемо?

      – Найлегшим, – відповів Паганель. – Спершу горами, далі положистим східним схилом Кордильєр і потім рівниною, подекуди вкритою травою, подекуди піщаною.

      Описуючи маршрут майбутньої експедиції, географ жодного разу не поглянув на карту: він так досконало вивчив її, що тепер не мав у ній потреби.

      – Таким чином, усього за місяць ми досягнемо східного узбережжя континенту – навіть раніше, ніж туди прийде «Дункан», – підсумував учений.

      – Тобто «Дункану» після прибуття доведеться крейсувати між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо? – спитав Джон Манґлс.

      – Так, справді. Оскільки мета нашої сухопутної подорожі – з’ясувати становище капітана Ґранта та його супутників, а не воювати з тубільцями, то очолити експедицію найкраще буде лордові Гленарвану. Майор, звичайно, також нікому не поступиться своїм місцем в експедиції, як і ваш відданий слуга Жак Паганель, – учений намагався визначити оптимальний склад учасників майбутнього походу.

      – А я? – вигукнув юний Ґрант.

      – Роберте! – суворо зупинила його сестра.

      – Чом би й ні? – озвався Паганель. – Хлопці мужніють у мандрах, нехай іде. Отже, ми четверо – і ще троє матросів із «Дункана».

      – А мене ви з собою не берете? – звернувся Джон Манґлс до лорда.

      – Ми залишаємо на борту яхти жінок, дорогий Джоне. Хто, як не ви, найліпше подбає про них?!

      Від’їзд призначили на 14 жовтня. Щоб не образити нікого з матросів, кинули жереб, і він випав помічникові капітана Тому Остіну, здорованю Вілсону та бойовому боксеру-аматору Малреді. Тим часом Джон Манґлс поповнив запаси палива та води і був готовий будь-якої хвилини вийти в море.

      Перед відплиттям усі знову зібралися в кают– компанії. «Дункан» знімався з якоря, і лопаті гвинта вже збивали на піну води бухти. Лорд Гленарван, Паганель, Макнабс, Роберт Ґрант, Том Остін, Вілсон та Малреді, одягнені по-похідному й озброєні, готувалися покинути борт яхти. Провідники та нав’ючені мули чекали їх біля причалу.

      – Уже час, панове! – сказав нарешті Гленарван.

      – Так, ідіть, любий Едварде, хай вам щастить, – намагаючись не показувати хвилювання, мовила Елен.

      – А зараз, друзі мої, – вигукнув географ, – потиснімо руки – і до швидкої зустрічі на березі Атлантичного океану!

      І вже за кілька хвилин сім членів експедиції покинули борт «Дункана». Шлюпка висадила їх край набережної, до якої наблизилась яхта, розвертаючись на вихід із гавані, й леді Елен востаннє гукнула:

      – Хай