Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

Читать онлайн.
Название Біль і гнів. Книга 1
Автор произведения Анатолій Дімаров
Жанр Историческая литература
Серия Великий роман (Фолио)
Издательство Историческая литература
Год выпуска 0
isbn 978-966-03-9742-2



Скачать книгу

наморщив син лоба. – Двір пам’ятаю… гнідого коня… садок пам’ятаю… пасіку… а тата – ні…

      – Твій батько був хорошою людиною.

      – Але ж він був куркулем! Експлуататором!

      – Він був хазяїном, – все, що знайшлася відповісти синові Тетяна. І щоб син не подумав нічого лихого про батька (нащо йому це!), додала: – Він нас дуже любив.

      – А де він зараз?

      – Цього я не знаю… Його як виселили, то я більше нічого про нього не чула. Може, десь уже й помер… Ти дуже на нього схожий, Андрійку!

      Андрійко замислився. Дивився уже не на квиток – на чорне вікно. Прокашлявся, мрійливо сказав:

      – А добре було б, якби тато наш був бідняком!

      – Що ж, сину, так уже склалося… Тільки ти ні в чому не винен: діти не вибирають батьків…

      Іще подумала, що Івасеві буде легше, аніж Андрійкові. Спить безтурботно в ліжкові: набігався, наганявся – ледь до постелі ноги доволік. Цьому не треба буде боятися, що його не приймуть до комсомолу.

      – Давай уже спати, Андрійку. – Дозволила собі провести долонею по м’якій синовій чуприні (давно уже наїжачувався, коли його пестили: «Що я – маленький!»), щасливо зітхнула: – Тепер ти вже вступиш до інституту…

      Бачила уже себе поруч із сином-студентом. Він у авіаційній формі (Андрійко збирався до авіаційного), всі на нього тільки й дивляться, а вона, горда, іде поруч з ним.

      …Тетяна дочекається того дня, щоб там не сталося! А поки що треба лаштувати Андрійкові посилку. В армію. Та й вислати трохи грошенят, щоб міг купити хоч яблуко, як одпустять в неділю з казарми.

      В посилку, окрім ласощів, окрім масла і сала, збиралася покласти вовняні шкарпетки, рукавички і шарф. Бігала спеціально до хлопця, який повернувся щойно із служби, розпитувала, що послати.

      – Шліть харчів, – пораїв учорашній боєць. – Воно там хоч і годують, як на заріз, але в перший рік весь час голодний ходиш. Як намотають, як виганяють, то їдять – замало тарілок не ковтають!

      – А з теплого що? – занепокоєно Тетяна.

      – З теплого, окрім шкарпеток, нічого не дозволяють домашнього. Як побачать, то й викинуть. Привчають на морозі голим ходити…

      Тетяна вирішила, однак, послати ще й рукавички та шарф: Андрійко ж, як що, так і хворіє на горло. Все це мала купити на базарі в Хоролівці, а ще дещо треба було справити й собі та меншому синові, то й вирішила заколоти Мартина.

      Як не жалко, а треба.

      Це вже, щоб не помилитися, восьмий Мартин. Всякими правдами й неправдами діставала Тетяна чергове порося й приносила в кулькові з газети. Порося одразу ж хрестили Мартином, бо перший Мартин був дуже вдалим кабанчиком, – тож і не переводилася в Тетяни в хліві династія невибагливих, жадібних до всілякого пійла, наїдних Мартинів. Весною, улітку – на лободі, на траві, восени – вже на гарбузах та картоплі, а під Новий рік поласує і кукурудзою та ячменем – от і не сиділа без м’яса Тетяна з синами: є що вкинути в борщ, є на чому й засмажити.

      Завела Тетяна й город: не купувати ж капусту-картоплю! Цілісіньку весну і літо копала, садила, полола,