Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров

розвалив би навпіл!

      Посміялись, покепкували з Павла й знову поснули. Всі, крім Ганжі, що, розбуркавшись, уже не міг заснути до ранку.

      Лежав, кутався у кобеняк, дивився у небо. Чорне, аж смоляне, воно уже віяло передсвітанковим холодом, а зірки мов аж збились докупи, щоб хоч трохи зігрітися. Місяць зависнув тоненьким серпом, і було щось у ньому сумне та ображене: «Коли я був великий та повний, всі ви горнулись до мене, а як схуд та поблід, то нікому вже й не потрібен». Довкола стояла тиша: непорушна, первісна, можлива лише в степу, де ніщо не зашумить, не шелесне. Люд увесь спав, навіть коні перестали хрумати сіном та бряжчати залізом: звісили важкі голови, мирно дрімали. Тільки там, де стояли літаки, – поопускали крила до землі, як сонні наморені птахи, – лише там час од часу загоралися два прожектори й нестерпно сліпучі, прямі, як мечі, стовбури світла то впиралися в небо, висвітлюючи поодинокі хмаринки, то падали з усього маху на землю. Часом прожектористи шастали ними по сонному табору, тоді з темряви враз виникали підводи й коні, пронизані наскрізь трепетно-сліпучим вогнем, різко обламані на грані світла й пітьми. Од того здавалось, що й підводи, і коні якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в світлі прожекторів, то знову стискаючись у темряві. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, і хто просинавсь у той час, той довго не міг потім заснути.

      Не спав і Ганжа.

      Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболілі думки, і не було вже од них порятунку.

      Пригадав, як зовсім недавно зчепився з одним парубійком, що натер коням загривки – до м’яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так і закипіло:

      – Це тебе батько учив так запрягати?

      – А що?

      – А те, що ти коней геть покалічив!

      – То й що? Вони ж не мої!

      – Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!

      Парубок хотів щось сказати – вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима – шморгне віжками по мордяці нахабній, крізь зуби сказав:

      – Іди!.. Іди од гріха!..

      І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пішов мовчки із стайні. І вже надворі закричав, ображено й зло:

      – Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..

      Ганжа був аж смикнувся – наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв’язуватись!

      «Вони не мої! А чиї?»

      Промивав стерті місця марганцем, заглядав у розумні, терплячі до болю й людської невдячності очі тварин, і серце його пік гнів до отаких, як отой парубійко. Бо скільки їх ще є у колгоспі!

      «Виганяти, судити, щоб іншим неповадно було! – сказав колись Твердохліб. – Щоб інші й духу боялися!»

      Й інколи здавалося Ганжі, що Твердохліб має рацію. Та, охолонувши, похитував докірливо сам собі головою: ні, не для того воював він за нове життя, щоб потім у ньому основною рушійною силою був страх. То вже скоріше пахло б в’язницею, аніж вільним життям.

      З цього приводу не раз сперечався з Твердохлібом. Той твердив одне: побудуємо соціалізм, отоді й будемо розбиратися, що й до чого. А зараз ніколи