Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен. Володимир Єшкілєв

сть викладених у тексті історичних подій. Ми ж думаємо, що мінливість усіх стверджених і спростованих істин навалюється на людей початку XXІ століття такою всепереможною ордою відносності, що висновки поважних учених уже майже не цікавлять справжніх шукачів, закоханих у таїнство пізнання минулого. Адже історія є лише великою можливістю для різноманітних трактувань. А того, що було насправді, ми, на жаль чи на щастя, не дізнаємося вже ніколи…

(Перша сторінка рукопису втрачена)

      …Мої жінки завжди ревнували мене до Бога (хай простить Він, Єдиний, цим дивним створінням). Бога шукав я все життя – в різні роки називаючи його різними іменами. Тепер, припадаючи до чистого джерела знань, розумію свою помилку і не вважаю за потрібне обмежити Бога тими моїми словами. Він завжди буде більшим за все, про що можу помислити. І вузькі кордони єства мого, що їх давні елліни називали «орос», Він долає Своїм буттям.

      Але не завжди бував я таким розумним, і навіть тепер, при схилі мого життя, тут, у Константинополі, думав я знайти Його сховище. І на літургії, слухаючи спів Ірмосу Дев’ятого про Богородицю,[1] що вмістила у лоно своє невмістимого Христа, я, раб Божий Олексій Склавин,[2] ще пестив грішну думку про Пошук Недаремний.

      Але ось настав він – час моєї довгої сповіді про давні справи. Авва Леонтій дав мені пергамент і своє благословення, брати роблять за мене чорні радощі монастирського послуху, щоб я, недостойний, залишив для монастирського скрипторію[3] нерадісну повість днів моїх. Моє Свідоцтво.

      Пошук сам по собі – це ще не велика чеснота. Ось у Єгипті, де також проходив шлях мій, десять тисяч самітників немандруючих шукають спасіння на кам’яних стовпах, у вузьких печерах, серед постійної спраги, отруйних змій і невблаганних розбійників. Але мій шлях був таки шляхом земним в ім’я дороги Небесної. Й кожне нове ім’я Бога я відкривав, а потім зрікався його ж у нових землях, при початках іншої мудрості. Чи не сказав колись святий мученик Варнава Перський: «Блаженні мандруючі, бо їм відкриється правда Божа, принесена з далеких доріг».

      Я Склавин, людина з полянського племені.[4] Там, на північних теренах, де живе мій рід, там, де тече Бористен Великий, що його на призабутій мною мові родичів зовуть Дніпром, де народжуються снігові бурі, що лякають Константинополь у місяці януарії, – там прийшло до мене перше з Імен Єдиного. І почав я пошук. Три індикти[5] пройшли своїми днями через Всесвіт із того часу. Відійшли у простір і вічність мої друзі та кохані. Щезли із земних обширів ті багатолюдні держави та войовничі племена, що я їх бачив. І ось, у чотирнадцятий рік правління боголюбивого імператора Лева Філософа і кесаря Александра, у сьомий рік передстояння Блаженнішого патріарха Антонія,[6] починаю я свою працю. І нехай воскреснуть у знаках малих літер від альфи до омеги ті, що померли тілесно. Нехай воскресне зникле назавжди, зникле безповоротно і безнадійно за волею Творця. Нехай колись невідома мені добра людина, чернець або сінкелл,[7] який побачить ці знаки, у молитвах до Бога згадає згаданих. І мене, того, що згадує. І вибачить нам помилки наші, бо тільки суєта не помиляється ніколи, бо сама по собі є збочення і помилка.

      У славетних літописців розділи йдуть за роками або ж мають число. Не всі роки лишаються у пам’яті моїй, і не всі події зможу я окреслити знаками часу. До Чисел сущого в мене ставлення шанобливе: Числа, як Ангели, стоять охоронцями над світом подій. Тож кожен розділ буду я називати тим Ім’ям Єдиного, якому присвячував я свої мандри в різні роки життя. Ще, може, рік тому не став би я наносити на пергамент поганські імена ідолів. Але мудрість підказує мені, що все існуюче створено во славу Божу. З тим і почну, молячись за вас, браття, у щирій кротості й найщирішій тузі.

      Ім'я найперше: Даждьбог[8]

      У часи найпершого з відшуканих Імен Єдиного моє власне ім’я було Ратибор. Таке собі варварське ім’я, яке не хоче сумирно та чемно одягнути візантійський одяг – альфа й омега – і лягти на пергамент. Літери для цього імені ще не створені, хоча я чув, що у Болгарії вчені ченці пишуть Слово Боже слов’янськими рисами і дістають за це схвалення від патріархів.

      Ратибор. Це ім’я зодягнуте не в дзвінкий константинопольський одяг – звуки цього імені огортає м’яка шкіра та лляна тканина моєї Вітчизни – грубе цупке полотно склавинів; а ім’я означає «воїн»…

      А ось воїном я ніколи не був. Скільки пам’ятаю себе сущого – був я слугою, помічником жерців у святилищі Желянського поля під Києвом-городом. Про місто це на берегах Бористену в Константинополі знають мало. Мудрі люди вважають, що Київ сто індиктів тому був споруджений Александром Завойовником,[9] як одна з фортець для захисту благословенного світ у від провіщених у Святих Писаннях Ґоґа та Маґоґа.[10]

      Не бачив я у Києві славетних та давніх кам’яних руїн, бо місто дерев’яне, та й каменю для фортечної справи там обмаль. Не чули ми від старших жерців про Александра,

1

Частина Служби Божої.

2

Склавинами візантійці ІХ століття називали слов’ян, що жили північніше Дунаю.

3

Скрипторій – місце у середньовічній бібліотеці, де переписувалися книги.

4

Поляни – велике слов’янське плем’я, що населяло береги Дніпра в районі теперішньої Київщини.

5

Індикти – середньовічна міра часу, 15-річні цикли, за якими у Візантії оновлювали податкові реєстри.

6

Лев VI Філософ – імператор Візантії у 886–911 рр. Антоній ІІ Кавлеа – патріарх Константинопольський у 893–901 рр.

7

Сінкелл – чиновник візантійської канцелярії (імператорської або патріаршої).

8

Даждьбог (або Дажьбог) – одне з імен верховного божества у поганському пантеоні слов’ян. Деякі дослідники вважають Даждьбога персоніфікацією первісного божественного принципу (на зразок атману індійських аріїв). У стародавніх текстах збереглася самоназва слов’ян – протоукраїнців – Даждьбожі онуки.

9

Александр ІІІ Македонський – цар Македонії у 336–323 рр. до нашої ери. Найславетніший завойовник античного світу. У ІX ст. був легендарною особою, героєм численних міфів.

10

Ґоґ і Маґоґ – вороги єврейського народу з Півночі, провіщені Біблією (Єзек. 38:2). За Книгою пророка Єзекіїля, Ґоґ є князем Роша (Скіфія, Русь) в землях Маґоґа, сина Яфета (Буття 10:2).