Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях. Петро Кралюк

ати історичне бачення, де український народ постає як жертва, його гноблять інші народи (татари, поляки, росіяни і не тільки). Він часто не має своєї держави. А якщо й має, то «воріженьки» роблять чимало для того, щоб її знищити. І часто це їм вдається.

      Натомість чомусь забувається, що національні держави – це порівняно недавній витвір. Якщо звернутися до середньовічних і ранньомодерних часів, не кажучи вже про часи стародавні, то бачимо, що тоді, як звичайно, були держави, у складі яких проживали різні народи. Моноетнічні держави радше були винятком, аніж правилом. Та й навіть у Нові часи домінували багатоетнічні держави імперського типу. Отже, бездержавність – явище, характерне для багатьох народів. Тут українці зі своєю «складною історією» зовсім не самотні.

      Звичайно, хотілося б більшого. Хотілося, щоб українці, точніше їх предки-русини, у Середньовіччі й ранньомодерні часи мали свою державу, яка б у новочасний період трансформувалася в державу національну. Проте не треба забувати, що ці самі наші предки досягали успіхів у начебто «чужих» державах, опиняючись на вищих щаблях. Вони зробили чимало для становлення Російської імперії. Займали високі посади в Речі Посполитій. Навіть деякі королі цієї держави походили з України й мали русинське (українське) походження. Русини-українці відігравали помітну роль у Молдавському князівстві. Руська (українська) аристократія мала сильні позиції в середньовічному Угорському королівстві. Та й навіть в Османській імперії українці давали знати про себе. Згадайте хоча б Роксолану! А в жилах деяких турецьких султанів текла українська кров. Помітне місце займали вони в комуністичній імперії – Радянському Союзі, який, зрештою, і розвалили.

      Держави – це форми політичного життя. Вони постійно змінюються. Вічних держав немає. Це розуміли наші предки. Так, на початку XVII ст. український поет Іван Домбровський написав латинською мовою поему «Дніпрові камени». Є в ній такі слова:

      Доля нерідко буває зрадлива: з пихатим зухвальством

      Зміцнює підданих, а королів у в’язницях катує.

      Тож не буває на світі нічого тривкого, держави

      Слабнуть щоднини, а з часом хиріють і мруть невблаганно[1].

      До речі, у цьому творі маємо історію державних змін на теренах України в часи Середньовіччя. Історію, сповнену гордості за предків. Виявляється, у ті далекі часи українці-русини могли писати свою історію «без брому».

      Тепер щодо страждань. Хіба вони випадали лише на долю українців? Почитайте Старий Завіт. Історія давніх євреїв сповнена кривавими війнами, масовими вбивствами, частими конфліктами між «своїми», міграціями й примусовими виселеннями. А чи мало нащадків цих давніх євреїв зазнавали гонінь у часи Середньовіччя або в період Другої світової війни?

      Або візьмемо провідні країни Західної Європи. Хіба мало потрясінь було в їх історії? Величезні руйнації під час «великого переселення народів», коли загинув цивілізований світ – pax Romana, жорстокі напади норманів, Столітня й Тридцятилітня війни, криваві конфлікти Нового часу, падіння старих і творення нових державних утворень… Список можна продовжувати.

      Звернімося до історії наших ближніх сусідів. Чи була «рівною» й «спокійною» історія Польщі? Мали поляки значні втрати своєї людності, територій у часи Середньовіччя. Була ліквідація ранньомодерної Речі Посполитої, яка могла б трансформуватися в польську національну державу. Непростою була доля «відновленої» Польщі в ХХ ст., особливо під час лихоліття Другої світової війни. Щось подібне можна сказати про угорців. Принаймні вони, як звичайно, виділяють у своїй історії дві великі трагедії: битву під Могачем 1526 р., яка фактично стала початком ліквідації Угорського королівства, й Тріанонський договір 1919 р., за яким Угорська держава втратила велику частину своїх етнічних територій. Більш «щасливою» може видатися історія румунів – нащадків волохів та молдаван. Проте варто пригадати, що останні протягом майже чотирьох століть перебували під владою османів. Відносна успішність Румунії наприкінці ХІХ – першій половині ХХ ст., створеної під протекторатом західноєвропейських держав, власне, й була обумовлена цим протекторатом. Непростою була доля румун у «соціалістичні часи», коли правив диктатор Ніколає Чаушеску. Зрештою, досі так і не реалізована ідея Великої Румунії. За межами Румунської держави продовжує залишатися Молдавія, значна частина населення якої ідентифікує себе румунами.

      А чи щасливою була доля росіян? Довгий час їхні предки, серед яких була велика частка угро-фінів, перебували під владою київських князів, а потім під ігом Золотої Орди. Власне, тоді предки росіян втратили свою етнічну ідентичність, зазнавши слов’янізації й русинізації. Потім створення деспотичної Московської держави, яка без особливого милосердя ставилася до своїх підданих. Чого варта лише опричнина! Виникнення ще однієї деспотії (щоправда, дещо цивілізованої) – Російської імперії. Кривава громадянська війна 1918–1920 рр., що призвела до знищення немалої частки російської еліти. Не такою вже й солодкою була доля росіян і в часи СРСР. Та і в нинішній Російській Федерації, попри культивування російського шовінізму, не все так виглядає однозначно.

      Звичайно,

1

Домбровський І. Дніпрові камени. Українська поезія XVII ст. К., 1988. С. 112.