Павло Харитоненко. Валентина Скляренко

ільші підприємницькі династії терещенків, Яхненків-Симиренків, Ґалаґанів, Чикаленків, які з покоління в покоління створювали свої промислові імперії. Їхня діяльність, що в роки радянської влади замовчувалась або подавалася одіозно, тепер стає дедалі відомішою, а відтак заслуговує на всенародну повагу. З українських підприємців найбільш висвітлено у пресі постать Миколи Артемовича терещенка, але слід зауважити, що основний акцент у публікаціях про нього досі робиться радше на його меценатстві й благодійності, ніж на економічних заслугах.

      Не краще стоїть справа і з тим, як зображується діяльність інших представників економічної еліти України. В історії вітчизняного бізнесу дотепер багато білих плям і незаслужено забутих славних імен. До таких належить славнозвісна династія сумських цукрозаводчиків Харитоненків. У дореволюційних довідниках її представників називали «самородками з простого народу» і «капіталістами-благодійниками». Після революції про них довгий час зовсім не згадували. тільки в «Українській радянській енциклопедії» 1985 року з’явилася коротенька довідка про Харитоненків як про «українських капіталістів-цукроза-водчиків і землевласників… яким належали… цукрові заводи, сільськогосподарські економії». Крім цього до слова «капіталіст» найчастіше додавали «експлуататор», що в ті часи було ніби його ідеологічним синонімом. Ніяких подробиць про представників цього славного роду не повідомлялося. Короткі відомості стосувалися лише діяльності засновника фірми Івана Герасимовича Харитоненка. А ось про його сина, Павла Івановича, який перевершив свого батька як у підприємницькій діяльності, так і в благодійності, навіть не згадувалось.

      У зв’язку з цим варто навести слова відомого американського вченого Джорджа Ґілдера. Він стверджував, що «суспільство завжди у великому боргу перед підприємцями, які підтримують його і які рідко мають зиск у тій мірі, в якій їх отримує навіть найменша частина суспільства». Зрозуміло, йдеться не про матеріальний борг, а про моральний, про громадську думку, яка про них існує. Сьогодні, коли Україна будує свою економіку на ринкових засадах, настав нарешті час віддати цей борг незаслужено забутим представникам економічної еліти минулого. І достойнішої особистості, ніж Павло Іванович Харитоненко, не знайти. Але, розповідаючи про нього, не можна обійти мовчанкою і його попередників. Адже саме вони заклали необхідну основу для подальшого піднесення і просування своїх нащадків соціальними щаблями.

      «Самородки» з провінції

      Початок династії Харитоненків слід шукати у XVIII сторіччі. Відомо про них небагато. Першим в історичних документах згадується Ѳмелян Харитоненко, який разом із сином Герасимом, 1781 року народження, нібито мешкав у слободі Нижня Сироватка Сумського повіту. Обоє записані в метричних книгах «військовими обивателями» і чумакували[1]. За переказами, в одній з таких поїздок до Криму по сіль татари захопили в полон Герасимового товариша – Грицька, який охороняв чумацький обоз. Помітивши нападників, той устиг викинути в траву капшук із золотими монетами. Герасим начебто потім підібрав його. На ці гроші він і почав облаштовувати своє життя: одружився з меткою і проворною молодицею, поставив хату, купив землю, відкрив крамничку. Подружжя працювало від світання до смеркання, за що й заслужило пошану в односельців, які 1839 року обрали Герасима волосним головою. Якщо врахувати, що посадовці такого рангу обиралися з найзаможніших селян, які були до того ж «доброї поведінки» в очах суспільства і начальства, то цілком можна припустити, що родина Герасима омеляновича жила в цілковитому достатку. очолюючи місцеве самоврядування селян Нижньої Сироватки, населення якої на той час налічувало вже близько п’яти тисяч чоловік, він брав участь у збиранні податків, розбирав дрібні сварки та суперечки, а також провини селян.

      Назбиравши грошенят, родина Харитоненків, у якій народилося 10 дітей, перебралася до Сум, де з 1849 року Герасим уже значиться купцем 3-ї гільдії. Тут 1822 року в них народилася восьма дитина – хлопчик Іван. Саме він і став засновником родинної справи.

      Утім, спочатку Герасим Омелянович більше надій покладав на сина Матвія, на вісім років старшого за Івана. Юнак, виявляючи непогані здібності до комерції, услід за батьком здобув можливість записатися до гільдії купців, але незабаром помер. За архівними документами поки що не вдалося встановити ні дату його кончини, ні причину, через яку він пішов із життя в розквіті літ, навіть могила його на Петропавлівському кладовищі Сум не збереглася.

      Після смерті Матвія на братове місце в родинній справі довелося стати Іванові. Слід сказати, що він змалку разом з братами і сестрами допомагав батькам поратися у господарстві й крамниці. Вчитися ґрунтовно йому не довелося: уся його освіта обмежилася церковнопарафіяльною школою. Відсутність спеціальних знань Іван надолужував практичними навичками в царині комерції, хутко засвоюючи всі нововведення торгової справи. Кмітливий і заповзятливий з природи хлопчик іноді краще за батьків орієнтувався в закупівлі асортименту товарів і можливостях збільшення прибутку. Свій тернистий шлях у сфері торгівлі він розпочав уже наприкінці 1840-х років. Доброю школою комерційної підготовки стала для Івана служба у бакалійній крамниці курського

1

Матеріали, знайдені нещодавно в Сумському державному архіві, свідчать про те, що Харитоненки не були корінними мешканцями Нижньої Сироватки, оскільки на початку XIX сторіччя Герасим Харитоненко був записаний у метричній книзі представником міщанського стану м. Погари Чернігівської губернії, а до Сироватки переселився приблизно в 1805–1808 рр.