Журавлиний крик. Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Журавлиний крик
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2006
isbn 966-03-3587-3



Скачать книгу

їжджав до нього чотири роки тому з протилежного боку – Городоцьким трактом, а втім, міста й не видно було за пасмом пагорбів; дрібні хатки під солом'яними дахами залишилися позаду, їх змінили кам'яні будинки, криті ґонтом і бляхою, муроване передмістя тіснішало, стискалося, пасовиська маліли і щораз густіше кокоїжилися жухлим будяччям і собачою кропивою; вершник зупинив коня, спішився.

      Вірний вороний вже не був йому потрібен, господар зняв з нього ношу з двох клунків, перекинув її через рамено, звів коня з дороги, поплескав по шиї й погнав на заскоринені першим інеєм загони, а сам пішки подався до Підзамча, сподіваючись допасти до будь-якої нічліжки й відіспатися після довгої і втомливої подорожі.

      Шукати довго не довелося: навпроти Онуфріївського монастиря на непримітному будинкові висіла табличка з претензійним готичним написом «Hotel Grand», біля входу стояв готельний слуга в лівреї, він придивлявся до перехожих, досвідченим оком відрізняючи прибулих від мешканців міста; високий чоловік у чорному сукмані й смушевій шапці, з-під якої вибивалося сиве волосся, й клунками через рамено відразу привернув його увагу. Готельний слуга вклонився, завченим жестом зазиваючи подорожнього, і той підійшов, відрекомендувавшись.

      – Маркіз Жюль де Ваттель.

      – O-o, гості з Франції! – значно нижче, ніж перший раз, уклонився готельний слуга: після перемог Бонапарта в Італії австрійці ставилися до французів з респектом і підозріливістю; він спідлоба придивлявся до змученого чоловіка в запорошеній свиті. – Просимо, уклінно просимо… Що ви, що ви, документів ми не вимагаємо, тільки… якими грішми будете платити?

      – Московськими золотими карбованцями.

      – О мосьє, на вас чекає найкращий покій!

      У готельній кімнаті вздовж тріщин на стінах розповзлася пліснява, але були тут ліжко з чистою постіллю, стіл, крісло і шафка; подорожній замовив до покою вечерю й почав розкладати свої пожитки. Дістав з одного клунку запасний одяг і взуття – маєток, як на маркіза, надто скромний – і заніс до шафки, з другого вийняв перев'язану шнурком пачку паперу, потримав у руках, ніби зважив, і поклав на стіл.

      – Ось і все… – прошепотів.

      Готельний слуга з вечерею не забарився, подорожній з'їв пожадливо і, наситившись, ліг у ліжко, щоб заснути хоча б на добу.

      Та сон не приходив. Почуття безвиході заповзало в душу: аж тепер, відчувши себе в цілковитій безпеці, мандрівник збагнув, що вороття до минулого не буде вже ніколи й ніколи не побачить він ні своєї дружини, ні дочки, що п'ятдесят п'ять прожитих літ немов у Лету впали, не залишивши на землі жодного сліду.

      Довго лежав, бездумно вдивляючись у закіптюжену стелю, й викликав у пам'яті юне обличчя Уляни, бо нинішнього уявити собі не міг; образ дочки, якої ніколи не бачив, уперто зливався з обличчям матері – було воно цієї миті примарне й далеке; а коли смеркло, враз навально наблизилося до нього, і він чекав присуду за кривду, що їй заподіяв. Проте жінка була добра й ласкава, русяве волосся впало на білі щоки, вона прошепотіла:

      «Я прийду до тебе, прийду, ти не розпачай. Хіба ти один такий? Вас багато пішло на ешафоти, в тюрми й на вигнання – по живлющу воду для спраглих людей, і зусилля й пожертви ваші не пропадуть дарма, хтось довершить вами розпочате, нащадки ваші добудуть з каменя воду… Тільки встигни завершити своє….»

      Маркіз глянув на стос паперу, сягнув рукою, розв'язав, погортав дрібно списані аркуші. Оце і є те, що має звершити, – мета його мандрівок. Мало чи багато? Не знає. Але з усіх доріг виніс тільки цей стос паперу й мусить його віддати людям… Зникло обличчя дружини – нова турбота діймала подорожнього: чи живе ще у Львові професор Петро Лодій, що чотири роки тому радив Ваттелеві залишитися в Галичині, донедавна тут виходила газета французькою мовою, можна б її поновити, університетові потрібна професура, у Львові добре функціонує друкарня Йозефа Міллера. Не міг тоді: мусив їхати до Московії як емісар від революційного французького Конвенту.

      Місія закінчена. Залишилося зробити останнє, а може, і єдине за все життя конкретне діло – видати книгу життя цілого покоління під іменем Павла Любимського, справжнім прізвищем маркіза де Ваттеля.

      Чи живе у Львові ще професор Лодій? Чи працює друкарня Міллера?

      Сон склеплював повіки, тіло важко виповнювалося ним, немов свинцем; стосик списаного паперу пучився, виростав на столі, ось уже досяг він стелі, заповнив усю кімнату, весь простір, в якому жив Любимський півстоліття; і прошепотів він, засинаючи, слова з Другого послання апостола Павла до коринфян, які стали його, Любимського, молитвою:

      «Коли я завдаю смутку вам, то хто мене розважить, як не ті, що засмучені через мене? Бо з великого горя і туги серця та з многими слізьми написав я це не для того, щоб ви сумували, а щоб пізнали любов, котрої у мене до вас пребагато».

      До Львова прийшла глуха осінь 1796 року.

      Частина перша

      Розділ перший

      Зима в Москві була тоді жорстока і в суворості своїй благодатна, морози виморили ворон, чуму і безпритульних волоцюг, друга столиця Московії очистилася од усілякої скверни,