Кобзар. Тарас Шевченко

v>

      Та ясен раз у раз скрипів.

      В таку добу під горою,

      Біля того гаю,

      Що чорніє над водою,

      Щось біле блукає.

      Може, вийшла русалонька

      Матері шукати,

      А може, жде козаченька,

      Щоб залоскотати.

      Не русалонька блукає —

      То дівчина ходить,

      Й сама не зна (бо причинна),

      Що такеє робить.

      Так ворожка поробила,

      Щоб меньше скучала,

      Щоб, бач, ходя опівночі,

      Спала й виглядала

      Козаченька молодого,

      Що торік покинув.

      Обіщався вернутися,

      Та, мабуть, і згинув!

      Не китайкою покрились

      Козацькії очі,

      Не вимили біле личко

      Слізоньки дівочі:

      Орел вийняв карі очі

      На чужому полі,

      Біле тіло вовки з'їли, —

      Така його доля.

      Дарма щоніч дівчинонька

      Його виглядає.

      Не вернеться чорнобривий

      Та й не привітає,

      Не розплете довгу косу,

      Хустку не зав'яже,

      Не на ліжко – в домовину

      Сиротою ляже!

      Така її доля… О боже мій милий!

      За що ж ти караєш її, молоду?

      За те, що так щиро вона полюбила

      Козацькії очі?.. Прости сироту!

      Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

      Одна, як та пташка в далекім краю.

      Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,

      Бо люде чужії її засміють.

      Чи винна голубка, що голуба любить?

      Чи винен той голуб, що сокіл убив?

      Сумує, воркує, білим світом нудить,

      Літає, шукає, дума – заблудив.

      Щаслива голубка: високо літає,

      Полине до бога – милого питать.

      Кого ж сиротина, кого запитає,

      І хто їй розкаже, і хто теє знає,

      Де милий ночує: чи в темному гаю,

      Чи в бистрім Дунаю коня напова,

      Чи, може, з другою, другую кохає,

      Її, чорнобриву, уже забува?

      Якби-то далися орлинії крила,

      За синім би морем милого знайшла;

      Живого б любила, другу б задушила,

      А до неживого у яму б лягла.

      Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

      Не так воно хоче, як бог нам дає:

      Воно жить не хоче, не хоче журиться.

      «Журись», – каже думка, жалю завдає.

      О боже мій милий! така твоя воля,

      Таке її щастя, така її доля!

      Вона все ходить, з уст ні пари.

      Широкий Дніпр не гомонить:

      Розбивши, вітер, чорні хмари,

      Ліг біля моря одпочить,

      А з неба місяць так і сяє;

      І над водою, і над гаєм,

      Кругом, як в усі, все мовчить.

      Аж гульк – з Дніпра повиринали

      Малії діти, сміючись.

      «Ходімо гріться! – закричали. —

      Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;

      З осоки коси, бо дівчата). …

      «Чи всі ви тута? – кличе мати. —

      Ходім шукати вечерять.

      Пограємось, погуляймо

      Та пісеньку заспіваймо:

      Ух! Ух!

      Солом'яний дух, дух!

      Мене мати породила,

      Нехрещену положила.

      Місяченьку!

      Наш голубоньку!

      Ходи до нас вечеряти:

      У нас козак в очереті, в осоці,

      Срібний перстень на руці;

      Молоденький, чорнобровий;

      Знайшли вчора у діброві.

      Світи довше в чистім полі,

      Щоб нагулятись доволі.

      Поки відьми ще літають,

      Посвіти нам… Он щось ходить!

      Он під дубом щось там робить.

      Ух! Ух!

      Солом'яний дух, дух!

      Мене мати породила,

      Нехрещену положила».

      Зареготались нехрещені…

      Гай обізвався; галас, зик,

      Орда мов ріже. Мов скажені,

      Летять до дуба… нічичирк…

      Схаменулись нехрещені,

      Дивляться – мелькає,

      Щось лізе вверх по стовбуру

      До самого краю.

      Ото ж тая дівчинонька,

      Що сонна блудила:

      Отаку-то