Останній герой. Олександр Вільчинський

» Ну да, канєшна.

      З цього місця якраз і варто було б поміркувати про діло…

Андрій Охрімович. Нерви ланцюга

      1. Вільний, бо живий

      І у важкі часи бувають щасливі дні і бувають щасливі ночі. Але якщо за день мусиш тільки й того що втискати око у шпарину між дошками, до безконечності чистити трофейного парабелума чи просто дрімати зверху на сіні у замкненій знадвору причепі, гортаючи поруділий від часу зшиток «Ілюстрованого журналу для молодіжи» за тридцять п’ятий рік, що його наша мати дивом зберегла впродовж усіх цих років, і в очікування сутінків прислухатися до кожного підозрілого голосу чи звуку з вулиці, то по-справжньому щасливими можуть бути тільки ночі.

      Проте у червні ночі короткі, а зустрічі з коханою іще коротші. За тих два тижні, відколи я вернувся і знайшов Улянку розшукав її у Крем’янці, в хатині під горою Черче, де вона квартирувала у старої глухонімої полячки, тих зустрічей було всього кілька, і кожна – як остання… А минулої ночі я знову ходив до міста, й ми з Улею знову заблукали у передсвітанковому тумані між сіножатями над тихою Іквою. І у мене вже не було густої бороди, що під час першої нашої зустрічі так налякала її, але яка, як я вважав, начеб маскувала мене під почаївського монаха. Її я згодом підтяв, а потім і зовсім поголив, залишивши тільки вуса.

      А нині вдосвіта мав нагоду переконатися, що фортуна ще таки не остаточно відвернулася від мене – це вже коли вертався з міста від Улі. Ще як минав полями Катеринівку, почало світати, а за Пищатинами, коли на горбах показався наш ліс і вже майже розвиднілося, я ледве встиг перебігти дорогу й, зачувши гурчання машини, залягти у рові, коли із-за горбка вилетів брудно-зелений «віліс». Того ранку я ще не був готовий до зустрічі з гарнізонниками й дякував Богові, що пронесло, коли машина промчала повз мене на північ, горохкочучи бруківкою, що її за рік чи два до війни тут, на східному прикордонні, ще встигли прокласти поляки.

      За гуркотом двигуна – віхоть п’яних голосів. Добірний кацапський мат упереміж з пилюкою. Напевне, цілу ніч десь гульбарили. Осміліли тепер вояки, відзначив я подумки цей прикрий для себе факт. Прикрий, але очевидний. А раніше менше ніж ротою у поля не вилазили… «Осміліли, щурі!..» – повторив я услід «вілісові», аби хоч якось виправдати своє лежання у фосі, стараючись виплюнути цю фразу, як робив це Віллі, але так, як у колишнього піхотинця, у мене все одно не виходило.

      Армійський «віліс» нагадав мені про мого Віллі, колишнього вояка вермахту, іще недавно військовополоненого, якого я звечора залишив спати у копиці сіна на Жидівському Лузі, якраз на межі між двома селами. За десять метрів ліс, про всяк випадок. Я сподівався, йому там добре спалося. Побачимо, як він буде стелити мені, коли доберемося до Баварії. Він і пристав до мене під Павлоградом з тією єдиною умовою, що з України через Карпати виведу його на бундес. З цього приводу ми й докінчили тоді ту каламуть, що вважалася самогонкою і що її мій новий знайомий десь перед тим виміняв у добрих людей з посьолка за цвяхи, які поцупив на шахті.

      І прізвище Віллі мав вельми звучне – Шуберт, як у відомого композитора. Про це він мені сам сказав, коли ми на ящиках за іржавою вагонеткою цмулили тоді ту сивуху. Вже одинадцять років Віллі годував вошей і бліх у савітському полоні, навряд чи хто довше за нього й протримався. До того ж він не мав одного ока, яке, за його словами, вибили конвоїри, коли одного разу почали бити його прикладами й ногами, втоптуючи у грузьку багнисту породу біля терикона. Він і зараз точно не знає, за що… Напевне, як завжди у таких випадках, щось там на шахті трапилося, а списали на німця…

      На той момент, коли нас звела доля за збиранням об’їдків у робітничій їдальні, він уже цілком утратив віру, що його хоч коли-небудь відпустять додому. Бо ж ще рік тому, у квітні, після указу про амністію по смерті Сталіна, територію шахти залишили останні військовополонені румуни й німці. З німців залишилося тільки двоє – Віллі й ще один стариган.

      Начальство це пояснювало тим, що, мовляв, у них дуже вже рідкісні маркшейдерські спеціальності плюс висока кваліфікація і що народне господарство страни савєтов обійтися без них поки що не може. Відтак уже й рік минув, як відкинув копита вусатий, а цих двох і досі водили під конвоєм на шахту. Правда, траплялося, відпускали й без охорони. А коли Віллі нарешті відважився на втечу, той інший сказав, що вже старий утікати, й залишився.

      До того часу Віллі вже давно поміняв свій кітель піхотинця на шахтарські обноски, а за роки полону трохи навчився російської, звісно, у донбаському варіанті з твердим «шо» і гортанним «г». І все ж його шанси втекти від недрємлющево ока енкаведе були дуже примарними, якщо не сказати – безнадійними. Незнання місцевості, мови, відсутність документів, продуктів, пристойного цивільного одягу – все це залишало мало надії на успіх. Та нестримне бажання потрапити додому було сильніше за розум, і тут йому трапився я. Втім, і моя ситуація була не кращою.

      Ми зустрілися у глухому куті на помийниці, і я поділився з ним останньою шкоринкою. І хоч я знав із свого попереднього досвіду, ще з Донбасу, що й серед військовополонених також є стукачі, але цей безокий маркшейдер Віллі викликав у мене довіру. Згодом я зізнався йому,