Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки. Народное творчество

ак вершків, кислого молока – так кислого молока.

      Минуло після цього стільки-то часу, і у старої народився хтось без голови, без рук, без ніг, дивно схожий на глиняний жбан.

      Старий здивувався і сказав дружині:

      – Стара, ти все жалілася: дітей немає, ось і народила якийсь жбан! Щоб не дивитись на нього і не журитися, давай його розіб’ємо!

      Жбан тут і заговорив:

      – Гей, батьку, – сказав він, – що я вам поганого зробив? Ви попросили мене сходити за дровами, хіба я не пішов? Чи ж ви веліли косити, а я не послухався?

      – Он у сусіднього бая не зжато хліб, сходив би туди, підзаробив, – сказав батько.

      Жбан узяв серп і пішов до бая. Бай побачив його і здивувався:

      – Хто ти такий?

      – Мене звуть Жбан-Силач, – відповів той.

      – Чого прийшов?

      – Можу зжати пшеницю на твоєму полі.

      – Скільки просиш за роботу?

      – Наповніть мене зерном, та й досить з мене, – відповів Жбан-Силач.

      «Не так-то й багато просить», – подумав бай і зрадів. Жбан-Силач зжав увесь байський хліб, зв’язав зжату пшеницю в снопи, запряг волів, змолотив хліб, а солому зібрав у скирту. Бай наказав усе зерно зсипати в мішки. Тоді Жбан-Силач заперечив:

      – Зачекайте, баю, спершу заплатіть мені за роботу, потім зсиплю вам зерно в мішки.

      Та бай не погоджувався:

      – Спершу зсипай зерно в мішки, вези в комору, а вже тоді й заплачу тобі за роботу.

      – Ні, спочатку розрахуйтесь зі мною! – наполягав Жбан-Силач.

      – От упертий! Будь по-твоєму! – розсердився бай. – Заплачу тобі за твій труд і йди собі.

      Почав сипати бай зерно в горло Жбана-Силача. Сипав він, сипав, всю пшеницю з току висипав у жбан, а він усе ще не наповнився.

      Бай схопився за голову.

      – Жбан неповний, наповніть його, – сказав Жбан-Силач.

      – Ох, – забідкався бай, – я все зерно зібрав з току, а ти не наповнився. Ти не жбан, а якийсь шайтан. Увесь урожай в тебе зсипав.

      Сказав так бай і пішов.

      Жбан-Силач тільки крикнув йому вслід: «Добре, нехай і не повний, я й цим задоволений!» – і пішов додому.

      – Мамо, – сказав він, – нехай батько підніметься на дах і зробить в ньому дірку.

      – Що ти приніс, синку? – запитала мати.

      Жбан-Силач відповів:

      – Пшеницю приніс.

      – Насип свою пшеницю он в ту дерев’яну миску, скільки ж може поміститися в цьому жбані?

      – У мисці не поміститься, – заперечив Жбан-Силач. – Я ж прошу: зробіть отвір в даху, і я наповню всю кімнату зерном.

      Батько піднявся на дах і зробив у ньому діру. Жбан-Силач давай сипати пшеницю. Кімната наповнилась зерном.

      Так старий і стара досягли своїх бажань.

* * *

      Повітряний палац

      Давно це було. Жив на світі один жорстокий падишах. Яких тільки злочинів він не вчиняв!

      Покликав падишах до себе візира і каже:

      – Знайди мені зодчого. Хочу, щоб він мені збудував повітряний палац, та такий, щоб дах його не зачіпав неба, а низ не торкався землі. І щоб він був прозорішим від повітря, яскравішим за сонце і прекраснішим від зірок.

      Добре розумів візир всю безглуздість бажання падишаха, та робити було нічого: наказ є наказ, спробуй не виконай його, і тоді голова з плечей. Надів візир драний халат, узяв у руки ціпок і пішов шукати такого зодчого, який зумів би збудувати шахові повітряний палац. Довго ходив візир по країні, стомився, змучився, та жоден зодчий і слухати його не хотів. Тільки сміялись вони й говорили: «Хіба мислимо побудувати повітряний палац?» У відчаї візир боявся повернутися – там чекала його неминуча смерть.

      Ледве живий, з пораненими ногами, дістався він далекого міста, де жив відомий далеко за межами країни зодчий. Прийшов до нього візир, упав до його ніг.

      – Що ти робиш? Устань! – скрикнув зодчий. Та візир залишився лежати в пилюці.

      – Я не встану до тих пір, доки ти мені, о, великий зодчий, не пообіцяєш виконати моє прохання.

      – Яке ж твоє прохання? – запитав зодчий.

      – Падишах наказав мені, – відповів візир, – знайти зодчого, щоби побудував він для нього повітряний палац. Я шукаю вже багато днів, час минає, а я нікого так і не зміг знайти. Горе мені! Коли я повернусь, падишах накаже стратити мене.

      – Падишах поставив тобі неможливе завдання, – сказав зодчий. – Неможливо побудувати повітряний палац. Дивись! – вигукнув зодчий, показуючи візиру креслення на пергаменті і папері. – Ось палаци для бідняків та людей праці. Прийде час – усі будуть рівними, а люди за моїми кресленнями зможуть побудувати собі прекрасні будинки-палаци. Багато палаців! І таких, які у своїх мріях не бачать падишахи, але…

      – Що ти говориш? – з жахом закричав візир. – Це маячня! Краще врятуй мене!

      – Навіть серед тих палаців немає жодного