Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда

халися трохи, за право вести коней до води.

      Як тільки паром пристав до причілку, Іван вхопив за руку першого ж запорожця, що проходив повз них, позіхаючи на весь рот.

      – Устиме, зажди. Ти курінного не бачив? Дуже треба. Підкажи, де Терентія шукати?

      – О, Іване! – пожвавішав козак. – Здоров! Радий за тебе!.. Я як почув, що… Не повірив, от хоч перехрещуся! – потім подивився на Куницю.

      – Спасибі, хлопче. Батько б тобою пишався. Здається мені, великим чоловіком станеш на Запоріжжі… якщо блохи не закусають на смерть… – зареготав добродушно, поплескуючи Тараса по плечу твердою, мов дошка, долонею.

      – Я не про те питав, – насупився Непийвода, якому неприємними були ці спогади. – Не марудь. Кажи, якщо знаєш. Пильно нам…

      – Копито? – перепитав Устим, почухав груди і скривився, немов від оскомини. – Іди в передмістя, Іване. Не проминеш. Здалеку почуєш.

      – Невже, знову?!

      – Власне… – криво посміхнувся Устим. – Понесло курінного. Ще тримається, але ось-ось почне розповідати, як ви вп’ятьох з Куницею, Безвушком і Кропом турецьку каторгу1 брали. Так що, поспішай, Іване… Хоча, я так думаю, найближчу добу говорити з отаманом про що-небудь важливе марна справа. Сам знаєш, який він, коли зайвого хильне…

      – От, лихо, – зітхнув Непийвода. – Ех, як не вчасно. А з чого загуляв, Терентій, бува, не знаєш?

      – От тобі й на! – здивовано вигукнув запорожець. – Та ж на радощах. З тієї самої причини, через котру не одна сотня братчиків у шинку причастилася. Що тебе, дурня старого, стратити не довелося. Хіба не поважна причина? Я, приміром, більше дивуюся, що ти тут – тверезий, а не поряд з курінним, у корчмі… Але якщо поквапишся, то наздоженеш. А от ти, хлопче, пий у міру і гляди за ними в обидва! – серйозно наказав Устим Тарасові. – Фортуна дівка вередлива. Вдруге може не посміхнутися, і Господь не надішле ще одного ангела-хранителя на виручку…

      – Дякую за пораду, Устиме, – відповів Куниця. – Тільки дядько Іван з сьогоднішнього дня обітницю дав хмільного до рота не брати.

      – Тоді тримай її при собі, – хмикнув запорожець. – Заховай подалі і назад не повертай, як би Іван не просив.

      Непийвода показав кулака, і Устим, весело регочучи, пішов далі.

      – Ач, веселун чортів… – пробурчав Непийвода. Чи то лаючись, то чи натякаючи на прізвисько козака – Устим Пересмішник. – Пішли, Тарасе. Може, ще не пізно.

      Копито вважався на Січі вмілим та розумним отаманом, ходив не раз наказним і давно б міг вибитися у кошові, якщо б не одна вада.

      Не мав чоловік сили опиратися хмільному зіллю. З однієї кварти робився дурний, як березневий кіт і нічого не тямив. Через те пив Терентій дуже рідко. Не частіше, ніж раз на півроку. Але якщо вже починав цмулити оковиту, то днів п’ять не просихав, поки не починав ловити чортів. І тільки після цього, вочевидь, стомившись від непосильного завдання (не дарма ж, до сих пір це нікому ще не вдавалося), засинав доби на півтори. І лиш потім ставав собою – розумним та дбайливим курінним отаманом.

      Як і наказним… Тричі. І кожен раз запорожці поверталися з походу обтяжені багатою здобиччю і не дуже пошарпані. Але потім наступав, як жартували самі козаки, «Терентіїв день», і всі бойові заслуги отамана затьмарювали не менш вражаючі вчинки п’яного гульвіси.

      І ще була одна особливість, котру знав кожен січовик. Будучи вже добряче напідпитку, але не розгубивши ще залишки розуму, Копито любив розповідати історію, яка сталася років двадцять тому. З ним і ще десятком не менш відомих на Низу рубак.

      Тоді одна-єдина чайка взяла на абордаж і полонила торгову турецьку каторгу. А здійснили цей подвиг дві дюжини запорожців, які вціліли в шторм, що несподівано розгулявся на морі, але при цьому втратили запаси їжі, води й амуніції, а найгірше – відбилися від основного загону. Зате наштовхнулися на одиноку бастард-галеру2. Ось і вирішили козаки від безвиході та молодечого завзяття, що краще загинути в бою, ніж зійти з розуму і безславно померти від голоду та спраги.

      І таки перемогли…

      Удача прихильна до хоробрих і відчайдушних. Особливо якщо за плечима воїна смерть, а попереду, на відстані пера шаблі – життя і здобич.

      Турків порубали всіх. Каторжників відпустили на волю, розкували і дозволили вистрибнути за борт (на веслах цієї галери сиділи не невільники, а засуджені на довічну каторгу злочинці-бусурмани), а саме судно підпалили, перевантаживши перед цим на чайку тільки воду, провізію та казну. І через тиждень повернулися на Запоріжжя. Шестеро з двадцяти п’яти братчиків. Решта, хто відразу не загинув, відійшли по дорозі додому від ран, отриманих в абордажній січі…

      Але скільки разів не розповідав цю історію Копито, завжди знаходився якийсь молодик чи новик, який дозволяв собі посміхнутися, а то і ще більш відвертіше висловити недовіру до слів підпилого отамана. От тоді Терентій і починав демонструвати новоспеченому Хомі Невірному, як чинили опір відважним запорожцям турецькі моряки та охоронці. Використовуючи при цьому бідолаху, а заодно і всіх тих, хто пробував за

1

Тут у значенні – галеру.

2

Тут у значенні – торгове судно.