Темна синя вода. Ручай. Радій Радутний

налякали зайця, Галя мало не вступила у купку оленячого лайна кульками, а Ігор очима показав мені слід. Чималий слід, з пів моєї долоні завбільшки, тільки пальців лише чотири, натомість із кігтями.

      Або вовк, або дуже-дуже великий собака. Якого тут бути не може за визначенням, отже, все-таки вовк.

      Розпалили багаття. Сірників, ясна річ, не було, а хоч би й були – один чорт, бо й мене, й Ігоря, й Галю варто було б викрутити перед тим, як сушити; а в Альберта, що зустрів нас після вивалювання з вікна – й тим більше. Взагалі не певен, що були в його часи сірники, та й не потяг би він їх із собою.

      Багаття він розпалив хитрою залізякою – тою самою, що наставляв і на мене.

      Недаремно наставляв, слід сказати – бо течія заперла мене на грузьке, і продирався б я крізь грязюку довго та марудно… якби не цвьохнула залізяка тоненьким тросиком із кільцем на кінці, й Альберт не скомандував хапати його й тримати міцно.

      Якось хитро скомандував, незнайомими термінами, але які тут можуть бути розбіжності? Дають – бери, б’ють – тікай, утік – розвернися й придивись, чи нема можливості подякувати тим самим.

      Я взяв.

      Залізяка коротко запищала – й раптом сіпнула мене з багнюки, протягла до самого берега, потім так само коротко вереснула, й настав час відпустити кільце.

      Чоловік, що тримав хитрий пристрій, навіть не поточився – це при тому, що тільки-но витягнув з болота суттєво більше центнера м’яса, трохи кісток, й приблизно з наперсток мозку.

      Саме так. З наперсток, а може, й ще менше.

      Бо як, як пояснити інакше те, що я бачити – бачив, чути – чув, на доторк також відчував, а зробити висновок так і не спромігся!

      Навіть близько підходив, з самого початку підозрював в Ігорі виконавця, а не ініціатора всього цього заходу! Припускав же! А от зробити наступний крок – кеби не вистачило.

      – Знайомтеся, – сказав Ігор, тільки-но я зіп’явся на рівні. – Це Альберт, командир нашого… е-е-е… загону. Він з трохи дальшого майбутнього, наскільки я зрозумів – аж із двадцять третього століття. Мова сильно змінилася, я його так-сяк розумію, й так-сяк розумію тебе, а Галю вже не кожного разу. Так що я перекладатиму Альберта, а ти вже передавай далі.

      – А якщо з’явиться іще хтось, то далі перекладатиму я? – миттю зорієнтувалась Галина.

      Молодець! Бо мені на такий самий висновок знадобилося на секунду більше.

      – Сом так, – кивнув Альберт і сховав залізяку кудись під пахву. – Тепер гоу на хіл, там варміше, там і поспікаємо.

      У принципі, було зрозуміло й без Ігоревого перекладу, але якщо мова піде про більш складні матерії, то є шанс заплутатись.

      Галя секунди зо дві полупала очима (вийшло досить привабливо), але Альберт ще й рукою показав, і питання знялося.

      Чому на хілі було «варміше», стало ясно вже за хвилину. Альберт, мабуть, чекав нас ще звечора – бо дрів наготував, і зародок багаттячка побудував – тільки вогонь піднеси, й навіть товстеньку колоду притяг до галявини – щоб зручніше сиділося.

      А потім, як вже було сказано, знову витяг свою залізяку, клацнув – й багаттячко зайнялося. Одразу. Як наче не запальничку, а вогнемет задіяли.

      Ми з Ігорем негайно скинули піджаки, сорочки… й лише потім здогадалися поглянути на Галину.

      Ясна річ – стояла, як кам’яний стовп, тремтіла – бо таки прохолодно було; й навіть ґудзика не розстебнула.

      Альберт знизав плечима – вийшло схоже на те, як бугай головою крутить; стягнув із себе щось таке, як каптан, штани-шаровари, довгу сорочку й кинув усе те Галі.

      – Гайс, зробіть голови овер.

      І показав пальцем, як саме.

      Чесно скажу – коли Галя шелестіла тканиною, обернутися хотілося, наче в п’ятнадцять років. Маю підозру, що не лише мені.

      – Усе, можна, – пролунало з-за спин через дві хвилини.

      Виявилося, що каптан має велике декольте, мало не до сонячного сплетіння; але, на щастя, вузьке. Якщо дуже не кутатися, то улоговинку поміж грудьми добре видно, а на самі груди лише натяк. У наші часи таке не соромилися одягати навіть дикторки в телевізорі, але Галя куталася.

      – Де взяв? – запитав Ігор і додав ще якесь слово, незрозуміле.

      – Майже, – вперше посміхнувся Альберт. – Фарували тут двійко місцевих…

      Він потицяв пальцем за кущі, Ігор гмукнув, сходив і повернувся ще з одним оберемком якогось одягу. Він був зібганий жужмом, але криваву пляму на сорочці було й так помітно.

      – Як зміг, – перехопив мій зацікавлений погляд Альберт, трохи напружився, наче згадуючи, й раптом видав:

      – «Маємо те, сшо маємо».

      Я пошкодував, що місцеві фарували не втрьох. Сидіти у мокрих штанах не хотілося, але лякати Галю не хотілося дужче.

      – А гроші були? – запитав Ігор. – Ну, у тих двох, що… е-е-е… фарували?

      Альберт мовчки упхнув руку до кишені та витяг кілька монеток. Не золотих. Та й на срібло також не схожих. Отже, мідяки-дрібняки.

      – А документи? – не