Повія. Панас Мирний

собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!

      – Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? – почав жалiбно Федiр.

      – А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!

      – Хай каже… Казаному кiнця немає.

      – Немає! А совiсть е? Осоружнi! – скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.

      Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.

      – Так пiдемо купно колядувати? – питали хлопцi.

      – Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дiвчата.

      – А ви не дуже?

      – Все ж не так, як ви.

      – Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.

      – Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.

      – А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.

      – А ми втечемо.

      – А ми доженемо.

      – Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.

      – Побачимо.

      Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними – i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.

      Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.

      – Чи були, дiвчата, у матерi?

      – Були.

      – Бач, а ми не були.

      – Гарнi!

      – Певно, вона не спить. Ходiмо.

      – А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, – сказала Горпина.

      – Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, – одказала Христя.

      – Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся – проведемо, – кажуть парубки.

      Христя противилася, одступає назад.

      – Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! – упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди – й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…

      Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.

      – Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася Христя.

      – Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.

      – Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не треба.

      – Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, – доводили дiвчата.

      Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

      – Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.

      – Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? – обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.

      – А твоє яке дiло? – визвiрилася Ївга.

      – Я Христю одведу, –