Народолюбець. Панас Мирний

, на превелику турботу Хотини Петровни, його дорогої половини. Оце, бувало, тілько зачує дзвонок, ще геть за селом, зараз вибігає на рундук свого будинку, що був показніший від отця Федорового, – та куди тому! Низенький, маленький, очеретом критий; а в Петра Федоровича високий та довгий, оселя крита соломою, з двома верхами, з двома голуб'ятниками. Так як тілько чутно дзвонок з-за села, уже видно і Петра Федоровича на рундуці; височенний, здоровенний, у плечах сажень, черево у два обійми, у мундирі, застебненому на всі ґудзики, з здоровенною лисою головою, з горбатим, як у крюка, носом, з веселими карими очима, що так у його і грають, так і пляшуть, так і запрохують до своєї хати: «зділайте, мов, милость! Пожалуйте! Пожалуйте!» А уси у Петра Федоровича? – товсті та довгі, чорні, чорні – аж полискуються! Окружний, бувало, як підіп'є, то й підшучує: «що якби мені, каже, такі вуси, як у тебе, Петро Федоровичу, то не треба б і гарапія з собою возити, сплів би аж дві пшенички, знали б тоді мене неслухняні голови, що ніяк не догарикаєшся їм збирати недоїмки». А Петро Федорович стоїть, черево убрав у себе, одна рука за спиною, другою погладжує вуса і, усміхаючись, мовляє: «Що мої, ваше високоблагородіє, що мої! У покійного панотця, царство йому небесне, – мої і підметок не стоять! Бувало, обведе попід бородою, та аж на голові зав'яже, як жінка косу, – ото уси! Так і боялися ж його!! А мої, ваше високоблагородіє, тим і в підметок не стоять!». На все здався Петро Федорович, чи до жартів, то й до жартів! Чи до діла, то й до діла! Чи прислужити, чи часом і самому начальствений вид прийняти. Перед окружним, бувало, у три погибелі перегнеться; за те ж і ти перед ним у три погибелі гнись, бо як гляне своїм грізним поглядом, де ті й веселощі дінуться; хмурний та темний, як хмара, а зрачки блищать, як лискавиці, як моргоне своїм товстим та довгим вусом, так і зів'єшся! А гуконе своїм гучним голосом, – пропав, нема тебе! Покійний писар Саєнко та раз якось його і не послухайся! Як же визвіриться Петро Федорович, як гуконе, то Саєнко, як шалений, з волості вийшов і більш уже не писарював, а Петра Федоровича десятою улицею оббігав і як од нечистої сили одхрещувався.

      То ж писар, то видющий чоловік, а що ж ті сірки темні? Ті зараз у ноги та в сльози: «і помилуйте, і пожалуйте!».

      Сказано голова! І нажився Петро Федорович! І хутір, і млин, і вітряків чотири, а поля? а лісу? – панюга панюгою, та й тілько! Скілько він людей розорив, скілько по шматки пустив, а скілько і сира земля під собою поховала. Хотина Петровна щонеділі на часточки за померши душі давала, щоб гріхи Петра Федоровича замолити.

      І Петро Федорович не то щоб й проти сього був, оже не любив, щоб по таким бридням грошики переходили з його скрині та в кишеню отця Федора. Він його таки недолюблював. Оце мов і в згоді живуть собі, по-сусідськи (вони були через улицю сусіди), один одному надобридень через тин каже, вітаються, мов такі приятелі… Аж дивись – жене отець Федір Шатай-Мотаєвого підсвинка у свій хлів з огороду… Треба Петрові Федоровичові карбованця давати. Сьогодні карбованця дано, а на завтра – кури отця Федора кричать, як не порозриваються, по всьому селу літають, а за ними навздогінці довге паліччя десятників… Вибіжить отець Федір та… гай-гай! думаючи, що шульпіки до курчат, коли зирк – аж то свій шульпіка.

      – Що то ви робите? – кричить. – Щоб вам руки, сякі-такі сини, покорчило!

      – А нащо ви їх пускаєте? Улицю гребуть, он які баюри повиривали! – кричать йому десятники, а паліччя, як хмара стріл, так понад селом і літає, аж свистить.

      Нічого робить отцю Федорові, піде; а увечері наймичка недолічиться ніяк п'яти або шести курок, каже отцю Федорові – та мовчить отець Федір, тілько читає тихо «Помилуй мя, боже!».

      На другий день і отець Федір і Петро Федорович знову один одному через тин надобридень оддає, як буцім нічого й не було, а Іноді, дивись, отець Федір і забіжить до Хотини Петровни на часок покуштувати, чи вже настоялась калганівка. І дивись – коли, бува, молода ще калганівка, не настоялась (а молода вона була завжди, коли Петро Федорович у город виїздить), – не йде вже додому отець Федір, а за патерицю веде його наймичка Явдоха. Чудний був отець Федір! Оце, бува, як де вкине в голову, зараз кричить: «Посилайте за Явдохою!». Послали, прийшла Явдоха, бере патерицю, дає один кінець у руки отцю Федорові, а за другий сама тримає і так помалу іде собі, а за нею отець Федір, як мала дитина, дибає і стиха «Помилуй мя» читає. Любив чи и слід, чи й не слід «Помилуй мя» читати.