Синій листопад. Микола Хвильовий

/p>

      В стіну глухо входили цвяхи.

      Прибивали, мабуть, гірлянди.

      Скоро підуть і ці.

      Пізно.

      Ніч.

      Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:

      – А все-таки й тобі журно?

      Вадим сказав:

      – Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш…

      Вадим сухо й гостро дивився на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

      Марія здавила руками голову й глухо говорила:

      – Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся.

      Мовчав.

      Марія знітилась на колодці – крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі.

      Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.

      Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.

      Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.

      Вадим – комісар бригади, Марія – крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.

      Марія ще говорила глухо:

      – Ну да – певний, і ну да – непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.

      Вадим:

      – Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.

      …По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.

      Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

      Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.

      Невідомо, чий запах – сосни, гірських трав чи то пахтить синій листопад.

      Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.