Украдене щастя. Іван Франко

      Настя, його жінка, літ 35.

      Війт, селянин, літ 50.

      Шльома, орендар.

      Селяни, селянки, парубки і дівчата, музики і т. і.

      Діється коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах.

      ДІЯ ПЕРША

      Нутро сільської хати. Ніч. Надворі чути шум вітру, сніг б'є об вікна. В печі горить огонь, при нім горшки. Анна і Настя пораються коло печі. На лаві, на ослоні, на припічку і на печі дівчата і парубки, одні прядуть, другі мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стільці один парубок плете рукавиці, Другий на коливороті крутить шнур.

      ЯВА ПЕРША

      Парубки, дівчата, Анна і Настя.

      Парубки і дівчата (співають):

      Ой там за горою та за кремінною

      Не по правді жиє чоловік з жоною.

      Вона йому стелить білу постеленьку,

      А він їй готує дротяну нагайку.

      Біла постеленька порохом припала,

      Дротяна нагайка біле тіло рвала.

      Біла постеленька порохом присіла,

      Дротяна нагайка кров'ю обкипіла.

      Настя (перериває, махаючи стиркою). Та тьфу на вас! Що се ви вигадали такої плаксивої! Мов по покійнику голосять.

      1 парубок (регочеться). Ага, а у вас мурашки по шкірі забігали.

      Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаєш, що я твого тата жінка, що небіжка ніколи з синців не виходила.

      1 парубок. Го-го, мій тато небіжчик усе говорив: «Як чоловік жінки не б'є, то в ній утроба гниє».

      2 парубок. О, твій тато добрий цирулик був. Він і хлопам умів кров пускати.

      1 парубок. І задармо! То также щось варто!

      Настя. Та повинні-сте стидатися хоть тут, у тій хаті таке говорити та співати. Пек, осина! То так якби, не при хаті кажучи, злого духа при малій дитині згадав. Тут ангели божі літають, одна хата в цілім селі, де святий супокій, та згода, та лад, та любов – а ви якесь таке завели, що гидко і в губу брати.

      1 дівчина. Та не бійтеся, тітко, ми своєю співанкою святих ангелів із хати не виполошимо.

      Настя. А ти відки се знаєш? А може, якраз виполошите? Знаєш, як старі люди кажуть: не викликай вовка з лісу. А то буває таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Мої небіжка мамуня розповідали, що раз один такий…

      1 парубок. Та пипоть вам на язик! Ідіть до печі та глядіть, чи швидко ті вареники будуть, бо далі Микола з міста приїде та нас понаганяє додому.

      Настя. Ади, який швидкий! Не бійся, вареники будуть. Гляди тілько, щоб ти свою рукавицю доплів. (іде до печі.)

      1 дівчина. Ну, кінчім, сестрички, тоту співанку. Вона дуже красна. А така жалісна, аж плакати хочеться.

      Анна (від печі). Почекайте-но, як замуж повиходите та на своїх плечах того добра зазнаєте, то вам ще й не так плакати захочеться.

      Дівчата. От тобі й на! А ви се відки знаєте? Хіба ви сього зазнали?

      Анна. Ну, я не про себе говорю. А втім, що зазнала, то досить мені знати та богу.

      Дівчата (хвилю мовчать, потім починають співати):

      Ой мужу ж мій, мужу, не бий мене дуже,

      В мене тіло біле, болить мене дуже.

      Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,

      Най я собі урву рожевий квіточок,

      Урву рожу-квітку та й пущу на воду:

      Плини, плини, роже-квітко, аж до мого роду.

      Плини, плини, квітко, плини по Дунаю,

      Як побачиш мою неньку, приплини до краю.

      Настя (тим часом повиймала вареники, відцідила їх, полила їх олієм, посолила і ставить на столі). Ну, годі вам співати! Кидайте роботу! Вареники на столі! (Парубки і дівчата покидають роботу і з веселим гамором сідають за стіл і їдять. Настя з Анною коло печі; вона відсипала собі також вареників і сідає на припічку, обернена до столу плечима.) Ну, кумо, помагай і ти!

      Анна (глядить до вікна). Господи, яка там шаругаї Коли б тілько наші де з дороги не збилися!

      Настя. Не бійся, їм не першина.

      Анна. Не знаю, але мені так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.

      Настя. Та я то, небого, виджу. Цілий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собі міркую, чого би тобі журитися? Живеш, як у бога за дверми…

      Анна. Я?

      Настя. Чоловіка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.

      Анна (зітхає). Та що то з того!

      Настя (тихіше). Ага, ти про те, що дітей не маєш. Не бійся, бог ласкав, будуть іще.

      Анна (махає