Коли ще звірі говорили. Іван Франко

поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:

      «Ану, може, я його як-небудь обдурю?» Та як стояв – бух на землю, ліг собі й лежить. Надходить Лев і кричить уже здалека:

      – Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?

      А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.

      Надійшов Лев і знов кричить:

      – Зараз устань і поклонися мені!

      – А хто ж ти такий? – питає Осел.

      – Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев. – Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?

      Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.

      – І що ти за дурниці говориш? – промовив він. – Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! – Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.

      – Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?

      – Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.

      – Ти? – здивувався Лев. – А де це написано?

      – А йди подивися ось тут!

      І він устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.

      – Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.

      – Ото диво! – промовив Лев. – А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.

      – Добре, нехай і так! – промовив Осел, і з тим вони розійшлись.

      Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра – за годину мав уже п'ять чи шість штук.

      А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив – кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далі бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, а він клац його зубами або стук його ногою, вб'є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать; не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.

      – Ну, що, – каже до Осла й показує йому свою здобич, – бачиш, скільки я наполював?

      – Ну, та й дурний же ти, Леве, – каже Осел і копнув його звірів ногою. – Таких звірів я міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, спробуй ти!

      – Ні, я такої штуки не втну, – відповів Лев. – Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!

      – А бачиш! – промовив Осел. – Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!

      І Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі Вовчика-братика.

      – Здорові були, найясніший царю! – каже Вовк і низенько кланяється.

      – Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев. – Який я тобі цар?

      – Як-то? – скрикнув Вовк. – Хто ж би посмів інакше сказати?

      – Мовчи, братику, – пошепки говорить до нього Лев. – Тут недалеко є справжній цар. Як почує, буде біда і тобі, й мені.

      – Справжній цар? – здивувався Вовк. – Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?

      – Є, є! – зі страхом прошепотів Лев. – Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навіть таких звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що мене хоч живого пустив.

      – Ну, що ти говориш? – здивувався Вовк. – Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар?

      – Одне слово – страшний! – сказав Лев. – Вуха оттакі, голова як цеберко, а на задній нозі царська печать.

      – Ніяк не вгадаю, хто це може бути? – дивувався Вовк. – Знаєш що, ходім, покажи мені його.

      – Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев. – Досить уже раз страху набрався.

      – Та ходімо! Чого боятися? – заохочував Вовк. – От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.

      – Про мене, – каже Лев, – нехай буде так. Зв'язалися обоє хвостами докупи та й пішли.

      Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:

      – Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, поглянув та як крикне:

      – Дурний