Монстр. Генри Лайон Олди

р

      * * *

      …Ми сиділи за столом не більше двох годин, але в повітрі вже повисла сиза сигаретна хмара, газети були засипані риб’ячими кістками і лускою, а в каністрах залишалося не більше трьох літрів пива. Всі перебували у стадії легкого сп яніння, сипали пласкими жартами і старими анекдотами, слухаючи переважно самих себе. З пошарпаних колонок хрипів «ДДТ», на який, окрім мене, ніхто не звертав уваги. Нудьга. Пиво, риба, напівзнайома компанія і достобіса набридлі записи – одне й те саме. Треба було предків не слухати, йти на літературний… Ну, не поступив би відразу – так відслужив би і все одно… Предки тепер на два роки до Угорщини подалися, а я тут сиджу й дурію від нудьги…

      – Чуєш, Сірий, що це у тебе за пов’язка на руці? Металіст, чи що?.. Тоді чому заклепок немає?

      Якби я ще сам знав, що це за пов’язка! Ну, була там якась родинка, бо в шістнадцять років перед днем народження батько мені цю пов’язку на руку наклав, так я її більше і не знімав. Тато, до речі, теж таку носить. Говорить, спадкове, хвороба, на зразок саркоми. Не дай бог на цю родимку світло потрапить – все, кранти, померти можна. Правда, я про таку хворобу жодного разу не чув. Але експериментів поки не ставив – аж надто у батька очі тоді серйозні були. І сам пов’язку ніколи не знімає. Навіть коли купається. Або на медоглядах…

      – Серього, ти перебрав, чи що?

      – Ні, я в нормі.

      – Тоді давай, колися про пов’язку.

      – Та нічого особливого. Впав у дитинстві, руку до кістки об залізяку пропоров. Шрам там страшний. Краще і не дивитися.

      – Покажи.

      – Ти що, шрамів ніколи не бачив?

      – Та й правда, Стас, чого ти до людини причепився?..

      – А мені цікаво. Що ж це за шрам такий жахливий, що на нього і подивитися не можна?.. Під пиво.

      Чорти б забрали цього Стаса! Вічно, як нап’ється, так йому дурниці в голову лізуть.

      – Чуєш, Сірий, ти мене поважаєш?

      Нуось, почалося. Зараз битися полізе. Не хочу я з ним битися.

      – Поважаю.

      – Тоді покажи.

      – Слухай, Стасе, я тебе поважаю, але пов’язку знімати не буду.

      – Чому?

      – Ну, її поки розмотаєш… Та і тебе навиворіт виверне, якщо побачиш. Все пиво пропаде.

      – Не пропаде. Я ще стільки ж випити можу. Показуй.

      Тут мене узяла злість.

      – Добре. Показую… – і я показав Стасу фігу.

      – Ах ти козел! Це ти мені!..

      Стас поліз через стіл, перекидаючи кухлі з пивом, на підлогу посипалися залишки риби, задзвеніло розбите скло. Скільки разів давав собі слово не пити з малознайомими людьми! Так цей бовдур Колька знову затягнув. Тепер у кутку мовчить, пиво цмулить…

      Стаса схопили ззаду за штані і стягнули назад на диван. Стас був весь у пиві, в риб’ячій лусці, червоний, як рак, і відчайдушно лаявся. Йому тицьнули в руки недоїдений хвіст – і Стас затихнув.

      – Спасибі, хлопці.

      – Нема за що. А шрам свій міг би й показати. Може, хоч Стаса знудило б…

      – Не знудило б, – знову подав голос, дарма що угамувався було, Стас. – Ну покажи, шкода, чи що?

      Він підвівся і пожбурив у мене хвостом.

      – Та й правда, – відгукнувся хтось з кутка, – чого ти ламаєшся…

      Зняти, чи що? На секунду. І відразу назад пов’яжу. Адже самому цікаво – вважай, дев’ять років не розмотував… Випите пиво підштовхувало до подвигів.

      – Гаразд, умовили. Тільки на хвилинку – покажу – і назад замотаю.

      – Про що мова!

      – Тільки шраму там немає ніякого. Набрехав я.

      – А біс тебе розбере, коли ти брешеш! Показуй.

      Я насилу розстібнув застібку (неіржавіюча сталь, називається!), що вже грунтовно таки приіржавіла, і став акуратно розмотувати чорну шкіряну стрічку. Треба буде і справді заклепок на неї насадити. Хай думають, що металіст – приставати не будуть.

      Шкіра під пов’язкою була неприродно біла, в червоних прожилках, і зовсім без волосся. Ну, однак, тато й намотав! Перестрахувальник. Ото смішно буде, якщо там взагалі нічого немає. Гаразд, подивимося…

      – Що це у тебе, Сірий? Татуювання? – всі з цікавістю підсунулися до моєї руки. І справді, що це? На місці родинки – два кола перетинаються, діаметром з двокопійкову монету, перекреслені навхрест. Звідки…

      І тут руку мені немов обпекло вогнем. Кола спалахнули гарячим червоним світлом, як спіраль електроплитки. Нестерпний жар швидко розійшовся усім тілом. Перед очима попливло, у вухах наростав дзвін, все навкруги стрімко провалювалося в розплавлену хистку порожнечу… «Ну ось, попереджали ж!..» – встиг подумати я, спробував було віддати наказ неіснуючим рукам закрити прокляту родинку – і це останнє зусилля остаточно викинуло мене з реальності…

      Мислю – отже, існую. Не мислю? Отже, не існую…

* * *

      …Тиша. Ні, не зовсім тиша. Годинник цокає. За вікном, на віддалі, прогуркотів трамвай. Стоп. За