Колгосп тварин. Джордж Оруэлл

лати мене в школу такого типу.

      Незадовго після закінчення школи (мені тоді ще й двадцяти не було) я поїхав до Бірми і вступив до лав Імперської поліції Індії. То була озброєна поліція, щось на кшталт жандармерії, подібно до іспанської Guardia Civil чи Garde Mobile у Франції. Я прослужив там п’ять років. Служба була мені не до вподоби, ба більше, змусила мене зненавидіти імперіалізм, хоч тоді націоналістичні настрої в Бірмі були незначними, а стосунки між англійцями та бірманцями не такими й ворожими.

      Перебуваючи в Англії у відпустці 1927 року, я звільнився зі служби й вирішив стати письменником – спершу без жодних особливих успіхів. Упродовж 1928–1929 років я жив у Парижі й писав оповідання та новели, яких ніхто не хотів друкувати (тому я їх усі знищив). У наступні роки переважно бідував і неодноразово потерпав з голоду. Лише з 1934 року й надалі я вже заробляв своїм письмом. А то, бувало, місяцями жив поміж бідняків та напівкримінальних елементів, що населяють найгірші частини найбідніших кварталів або ж вештаються вулицями, жебраючи й крадучи. Зрозуміло, я знався з ними через брак грошей, та згодом мене просто зацікавив їхній спосіб життя.

      Багато місяців я провів (тепер уже більш систематично), вивчаючи умови праці шахтарів на півночі Англії. Аж до 1930 року я загалом не вважав себе соціалістом. Насправді дотоді я ще не визначився до кінця зі своїми політичними поглядами. Соціалістом я став більше через відразу до того, як пригноблюються і знецінюються бідніші верстви промислових працівників, аніж через якесь теоретичне захоплення плановим суспільством.

      У 1936 році я одружився. Майже того самого тижня в Іспанії спалахнула громадянська війна. Ми з дружиною хотіли поїхати в Іспанію й боротися на боці іспанського уряду. Це сталося через пів року, тільки-но я закінчив книжку, яку саме писав. В Іспанії я провів майже шість місяців на арагонському фронті, аж доки в Уесці фашистський снайпер не прошив мені шию кулею.

      На ранніх етапах війни чужинцям було геть нічого не відомо про внутрішню боротьбу, яка точилася між різними політичними силами, що підтримували уряд. Через низку нещасних випадків я приєднався не до Міжнародної бригади, як більшість іноземців, а до міліції Робітничої партії марксистського об’єднання[1], тобто до так званих іспанських троцькістів.

      Тож у середині 1937 року, коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почали переслідувати троцькістів, ми з дружиною теж опинилися серед їхніх мішеней. Нам пощастило вибратися з Іспанії живими та ще й так, що нас жодного разу не арештовували. Багатьох наших друзів розстріляли, а інші чимало часу відсиділи у в’язниці або ж просто зникли.

      Ці полювання на людей в Іспанії тривали одночасно з великими чистками в СРСР і були таким собі доповненням до них. В Іспанії, як і в Росії, суть звинувачень (а саме – змова з фашистами) була та сама, та щодо Іспанії, у мене були всі підстави вважати, що ці обвинувачення були неправдивими. Цей досвід став для мене цінним уроком: я усвідомив, як легко тоталітарна пропаганда може контролювати думку освічених людей у демократичних країнах.

      Ми з дружиною бачили, як невинних людей кидали до в’язниці лише через те, що їх підозрювали в неортодоксальності. А повернувшись до Англії, виявили, що багато розсудливих і добре поінформованих фахівців вірять у найнеймовірніші історії про змову, зраду та саботаж, про які повідомляла преса з московських судових процесів.

      Тож я усвідомив – ясніше, ніж будь-коли, – негативний вплив радянського міфу на західний соціалістичний рух.

      І тут я повинен спинитися й описати своє ставлення до радянського режиму.

      Я ніколи не бував у Росії, і мої знання про неї обмежуються лише тим, про що можна дізнатися, читаючи книжки та газети. Навіть якби я мав якусь владу, то не хотів би втручатись у внутрішні справи СРСР: я б не засуджував Сталіна та його однодумців лише за їхні варварські та недемократичні методи. Цілком можливо, що за тих умов, навіть маючи найкращі наміри, вони не могли діяти інакше.

      Та водночас для мене було надзвичайно важливо, щоб люди в Західній Європі бачили радянський режим таким, яким він був насправді. З 1930 року у мене було мало доказів на підтримку того, щоб СРСР прямував до того, що можна було б по-справжньому називати соціалізмом. Зате мене глибоко вразили чіткі ознаки того, що він перетворюється в ієрархічне суспільство, у якому правителі мають не більше підстав відректися від своєї влади, аніж будь-який інший правлячий клас. Ба більше: робітники та інтелігенція в такій країні, як Англія, не можуть зрозуміти, що СРСР нині цілковито відрізняється від того, яким він був у 1917 році, частково через те, що просто не хочуть цього розуміти (тобто хочуть вірити, що десь насправді таки існує соціалістична країна), а частково через те, що звикли до відносної свободи й поміркованості в суспільному житті й зовсім не розуміють тоталітаризму.

      Та все-таки слід пам’ятати, що Англія не є державою всуціль демократичною. Це також і капіталістична країна з великими класовими привілеями і – навіть зараз, після війни, яка мала на меті зрівняти всіх – з великими розбіжностями у статках. Однак це країна, в якій люди прожили разом

1

Робітнича партія марксистського об’єднання (англ. POUM) – марксистська партія, що існувала в 1930-х роках в Іспанії (прим. перекладача).