Ніоба. Ольга Кобылянская

о.

      10) А як прийде довершене, тоді осе часткове непотрібне буде.

      11) Поки я був дитиною, то говорив, як дитина. І думав, як дитина, і міркував, як дитина; а коли став дорослим, то відкинув дитяче.

      12) Адже ми тепер бачимо, немов ворожачи наосліп, тоді ж – навіч; тепер я розумію частково, а тоді – пізнаю все так, як і мене самого пізнано було.

      13) Тепер же зостаються віра, надія, любов, три їх, але найбільша з них – любов.

(Лист апостола Павла до коринтійців, глава XІІІ)

І

      Пані Анна Янович, сімдесятсімлітня вдова по уніятськім пароху[1], в цілій околиці загальношанованім, не пережила ще ані одної неділі правдиво святочно, відколи переїхала з села до свого сина в місто.

      І нині, хоча й знов неділя, день вже для неї попсований, без настрою до моління. Нею заволоділо якесь чудне несупокійне почування. Вона не молилася, хоч уже йшло до полудневої пори, і вона зранку шептала молитви; досі все вона неначе боролася з усякими думками й спогадами. Чого їй тут не ставало й що відбирало в неї звичайну рівновагу, – то це був брак сільського супокою і малих, дрібних дзвонів сільської церковці, до котрих була звикла зверх п’ятдесят років. Хоч як на самоті й у злиднях проживала вона там свої дні зі своїм молодшим сином-п’яницею, без чоловіка, та без інших своїх дітей, а все ж таки, коли наставала неділя або свято, вона це там скорше знала й інакше себе почувала. Тоді й могла намолитися доволі, перед полуднем і по обіді, за всіх своїх померлих і живих дітей, котрих разом було в неї багато, стільки, як число святих апостолів, і котрих всіх любила однаково, пишалася й любовалася ними, а іноді бувала за них така сильна й відважна, що, здавалося, була б із самою долею ставала до боротьби, щоб їм тільки добра здобути. Лиш коли невидиме горе, а то невмолима смерть ставала за їх плечима, вона не могла нічого вдіяти й хилила покірно голову, пересвідчившись, що тут буде всяке її змагання безнадійне, і скінчиться тим, пред чим вона якраз потерпала.

      Сьогодні була роздратована й без настрою, силкувалася спіймати з-помежи голосів дзвонів дзвін церкви, до якої належала вона, однак, дарма. Між дзвони, що вважала за «свої», тиснулися до її слуху й дзвони церкви православної, там знов протестантської, там знов католицького костела, і накликували на неї почуття, неначеб щось непрохане тиснулося в її душу й випивало супокій, котрого вона потребувала. Тимчасом як дзвони дратували її душу, згадала вона своїх дітей.

      «Всі вони, – перетягнулося болісно тремтячи крізь її душу, – всі дванадцятеро…»

      Вона мимоволі похилила голову низько на груди й почала молитися. Тихенько і з невиразним бажанням у серці, що то помирить щось важке, грізне, непримиренне, що вже від довгих літ тяжило на ній, а тепер в оцім домі її сина, що мав за жінку жидівку й сліпого сина, все пригноблювало її, – скільки не повторяла б вона собі, що в тім нещастю вже ніхто так не винний, як сама одна якась неприязна зловісна сила… «Всі дванадцятеро, – переплила гадка, як перше болісна, крізь її сумну душу, – всі дванадцятеро»; а звуки дзвонів неначе насували на неї слова «кара Господня… кара Господня».

      Але вона знала вже давно, що це була ніяка «кара Господня», лиш гра долі, що на ній відбилася. Її чоловік, побожний, здатний і чесний, котрого парафіяни мало не пів сотки років на руках носили, – він і вона знали в життю лиш саму церкву, одну дорогу, одну ціль, знали «так» або «не так», і так проживали, доки господь дозволив. Але вже її діти, її прекрасні, талановиті діти, котрі становили колись її гордість і втіху, поряд у всі дванадцятеро – особливо старші, – вже вони…

      Добродійка Анна прижмурила очі, сперла втомлену голову на високе поруччя софи, неначе відтягалась від чогось немилого, і перестала думати… Годі було нині… Годі було й молитися, при звуках тої мішанини дзвонів, годі! Вона вже була в літах і без енергії, не посідала більше тої відпорної сили давніх літ, яка допомагала їй перебувати все гірке й болюче, життям наказуване. Тепер потребувала лиш супокою, того самого супокою, що її муж і всі ті діти, що розлучилися з нею, одно по другім, спочивши вічним супокоєм.

      Покинула насилу свого молодшого сина, нещасного п’яницю Андрушу, переїхала до старшого, одруженого з жидівкою, Йосипа. І не задля себе і того кусника хліба, що виживлював її тут… ні, а задля нещасної, світла позбавленої його дитини, котрій бракувало постійної щирої жіночої опіки, бо мати (хоч і жилося всім в достатках) не мала ні терпливости, ні часу жертвуватися нещасному синові, як це його страшне каліцтво вимагало.

      Насилу привіз син бабуню до двадцятилітнього внука, насилу, бо вже само пожиття Йосипове з жінкою спричинилося до того, що вона, від часу, як він заявив родичам, що візьме дівчину-жидівку за жінку, не могла полюбити, ба навіть і пошанувати ту свою невістку. Досі, себто за весь час, що перебувала тут коло двадцятилітнього внука, не мала ще жадної прикрої зустрічі з жидівкою, котрої неабияк боялася.

      Але була цілком відокремлена, і лиш десь, колись стрічалася з невісткою. Тоді звичайно переходила та повз стареньку мати мужа в шовках, бурхливо, або як семиголова змія, в постаті ще гарної жінки, пробурмотівши пів-голосом «добрий день», або яке інше

1

Уніятський парахвіяльний священик, настоятель.