Мисливські усмішки. Остап Вишня

Читать онлайн.
Название Мисливські усмішки
Автор произведения Остап Вишня
Жанр Юмористическая проза
Серия Перлини української класики
Издательство Юмористическая проза
Год выпуска 0
isbn 9786171276031



Скачать книгу

, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.

      З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.

      Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.

      Батьки мої були як узагалі батьки.

      Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Мате рин батько був у Груні хліборобом і пив горілку.

      Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

      – Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!

      З горілки померли, Царство їм Небесне!

      Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько було батько казав матері:

      – Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п’ють?! Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.

      Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.

      А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

      За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись Милосердному.

      Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:

      – Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?

      А батько йому на те:

      – Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.

      Помер батько 1909 року, на п’ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.

      І як згадує, було, мати про покійника:

      – Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?

      – Та вже, мамо, літ із десять.

      Замислиться, було, матуся і прокаже:

      – Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?

      – Двадцять троє, мамо.

      – Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок.

      Почав, значить, я рости.

      – Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.

      Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

      Але, нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.

      Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

      Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.

      А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

      А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

      Бо письменники так, спроста, не бувають.

      І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.

      Підскочать оті явища – і записала людина.

      Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника – картопля, коноплі, бур’яни.

      Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.

      І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?

      Зразу ж мати пужне:

      – А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!

      І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.

      Тут і стає в пригоді картопля.

      Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоп линня навіває думки про Всесвіт, про космос, про соціалізм.

      І все думаєш, думаєш…

      Аж поки мати не крикне:

      – Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!

      З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне. А мати було лається:

      – Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!

      Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину,