Із щоденника. Владимир Михановский

зливості. В той час, як усі інші учроби навчатимуться собі далі за звичайною програмою.

      А все почалося так. У нас в Училищі стало відомо, що на Зеленому полігоні, розташованому по сусідству, зазнала аварії експериментальна модель променельота. Вона врізалась у сопку й вибухнула. Апарат вів Рубон – робот із класу випробувачів Сам я особисто не знав Рубона, та чув від багатьох, у тім числі й від нашого механіка Антона Макаровича, що це досить норовистий кібер. Антон по секрету розповідав мені, що зіткнення сталося з вини самого Рубона. Він знехтував даними локатора (політ проходив усліпу), довіряючи тільки власним радіовухам. Вони ж його й підвели…

      Над усім цим я розмірковував під час годинної перерви, коли Микола Михайлович пішов обідати. Очевидно, самохіть спрацював якийсь малий імпульс, і в моєму мозкові блискавично народилися рядки, присвячені пам’яті Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’яті. Ба ні. Надало мені відстукати ці рядки на перфострічці н засунути її в інформаційне віконце!

      Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу – Роланда Максимовича.

      – Ось, помилуйтеся, – сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.

      Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.

      – А що? – скосив око в мій бік Роланд Максимович.

      – Читайте вголос.

      Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:

Пам’яті Рубона

      В небо голубе забрався

      Віднайти нові сонця.

      Він літав і долітався

      До фатального кінця.

      – Що скажете?

      Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.

      – Як на мене, гарні вірші, – дещо здивовано відповів Роланд Максимович. – Міцно збиті…

      – Міцно збиті? – повторив Микола Михайлович. – А вам відомо, ким їх збито? – слово «ким» він вимовив з притиском.

      – Ні.

      – Ось ним, нашим спільним вихованцем, – сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. – Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!