Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн.
Название Королівська обіцянка
Автор произведения Марина и Сергей Дяченко
Жанр Героическая фантастика
Серия Ключ від королівства
Издательство Героическая фантастика
Год выпуска 2005
isbn 978-966-03-7839-1



Скачать книгу

      Марина та Сергій Дяченки

      Королівська обіцянка

      Розділ перший

      Повернення давнього друга

      Був квітень, сніг зійшов, пробилася перша травичка, а головне – яблуні вже ось-ось мали вкритися пишним цвітом.

      Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й припікає. І який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!

      І от ми йшли зі школи – я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу було не по дорозі, але він вигадав, що йому необхідно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба: то на пошту зайти, то в «міні-маркет», то до приятеля, аби тільки не додому, а разом із нами. Він височенний, у сьомому класі – метр сімдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч і виросла за півроку на вісім сантиметрів, – усе одно в цій компанії найнижча.

      – Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?

      – Мені що, сил бракує?

      Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама. І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це насправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим навершям?

      – Чому ти посміхаєшся? – з підозрою запитала Ритка.

      – Та так, – потерла я кінчик носа. – Просто гарна погода.

      Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється – про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

      Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці – я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

      Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша керівничка перестала до мене чіплятися. (От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?)

      – Ну, бувай, – сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». – Овчинін, якщо тобі на пошту – ходімо.

      Макс зам’явся:

      – Іди сама. Я наздожену.

      Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.

      – До себе не запрошую, – сказала я діловито. – У нас неприбрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…

      Він почервонів і посміхнувся:

      – А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

      – Щастить, – сказала я із жалем. – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двір зайдемо, чи що…

      І ми завернули у двір.

      На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…

      Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, і все.

      А раптом король ніколи за мною не прийде?

      Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…

      – Ти чого? – запитав Макс.

      – Нічого. А тобі що до того?

      У Макса опустилися куточки губ.

      – Як у тебе настрій змінюється… Щойно усміхалася, а тепер на людей кидаєшся – ні сіло ні впало. А я що – винен?

      – Не винен, – сказала я знехотя. – Гаразд, Максе, ти мене справді, той… пробач… За малечею треба в садочок, уроки і все таке…

      – Розумію, – сказав Макс і похнюпився. – Ну, бувай…

      І я вже зробила крок до свого під’їзду, аж раптом…

      – Ліно!

      Сироти по шкірі. Ніби гарячою водою від потилиці до п’ят.

      Я обернулася.

      Ні, це був не Оберон. Я взагалі його не знала, цього чоловіка. От хіба…

      Я придивилася. Не повірила власним очам: він був схожий на старшого брата одного мого друга.

      Хлопець підвівся мені назустріч:

      – Ти що, мене не впізнаєш?

      І голос же його!

      – Гарольде? – сказала я зачудовано.

      Він винувато посміхнувся.

      – Гарольде!

      Уже й не знаю, що подумав про мене Макс Овчинін, який ще не пішов і став свідком цієї сцени. Я скрикнула, підстрибнула і повисла на шиї в незнайомого чоловіка – бо тепер упізнала його абсолютно точно. Нехай він змінився за минулі чотири місяці, але це таки Гарольд, мій друг і навчитель, який був молодшим магом дороги, а тепер, напевно, вже старшим став…

      – Гарольде…