Інструктор із тенісу. Оксана Забужко

як йому моє непоштиве «ракетка», що його він щоразу ледь бридливо виправляє: в кожному ділі є свої амбіції).

      – Я пам’ятаю, – мимрю, як двійочниця: я справді пам’ятаю, пречудесно все ловлю з першого разу і назавжди (слова «ракетка» вперто тримаюся не тому, що забуваю, а тому, що фізично не здолаю вимовити пишне «ракета», ціле моє почуття стилю бунтується!), і жодної потреби нема товкти мені те саме встопарканадцяте, але що ж толку, коли почута інформація безнадійно захрясає в мозку і м’язам ніяк не передається – либонь, ту саму муку приниження переживають паралітики… В чотири роки тато купив мені двоколісного велосипеда. Очевидно, в нього тоді був вихідний, і він вирішив цілком покласти його на олтар батьківського обов’язку – до вечора я таки якось навчилася одночасно крутити педалі й правувати кермом, але з цілого того дня – одного з найстрашніших у моєму житті – пригадую лиш німий жах тіла, заціпенілого в безнадійному чеканні кінця наруги: на атракціон збіглася дітвора з усенького кварталу і впродовж кількох годин, оточивши велосипедика, галасливо асистувала моєму батькові, навзаводи викрикуючи свої поради й коментарі. Мабуть, йому подобалося бути в центрі такої всенародної уваги – мене ж, безпорадну й розчавлену тим колективним натиском, мов кошеня, викинуте на рев стадіону, спаралізувало, як при короткому замиканні: роз’єдналися дротики між першою й другою сигнальною системою, між здатністю розуміти й здатністю свідомо відтворювати рухи, і ціле пообіддя батько, не помічаючи, чесно катав по двору жертву каталепсії – перелякане, непорушно зібгане в сідлі тільце. Можливо, якби я зуміла тоді розплакатись, моє життя склалось би інакше. Або якби мої батьки розлучилися ще перед тим: в ролі святочно-недільній, що не вимагала педагогічного хисту (чи то пак, розуміння іншої людини), мій батько був досконалий, мов винахідливий коханець, і наші вилазки удвох, від восьмилітнього віку почавши, до зоопарку, до театрів і музеїв, з неодмінним ритуальним кафе-морозивом на прощання, найдужче скидалися на любовні побачення – зокрема й за напередодньою атмосферою солодкого передчуття. Мабуть, психологічно ми були тоді вже ровесниками, і ця гра рівно захоплювала нас обох: гратися мій батько, царство йому небесне, вмів куди ліпше, аніж жити. Зрештою, як і більшість мужчин.

      От і цей мені каже з ноткою ледве вчутної зверхности:

      – Расслабьтесь, вы же не на работе! Это должно доставлять удовольствие…

      Гм, але ж ти на роботі, чоловіче, – чи вмисне собі таку роботу підшукав: щоб і гратися, і плату за це отримувати? Це саме «удовольствіє» він, між іншим, ладен виявляти повсякчас – коли забирає в мене для демонстрації ракетку («ракету», еге ж, – може, подумки він взагалі до неї на «ви» звертається? – штука й справді коштовна, майже три тисячі крон – трохи не весь гонорар за лекцію! – я в неї вгепала у фірмовому «Reebok’івському» магазині в центрі Стокгольма: думала зробити подарунок Олегові, бо чулася перед ним винуватою, вже не згадаю за що, в останній рік це трапляється дедалі частіше, а що Олег – вичитавши мені попутно за «Reebok», бо чому ж не порадилася, бо в Швеції є, виявляється, й ліпші, елітніші фірми, – відрядив мене натомість із моїм-таки подарунком на це ідіотське навчання, то вина моя від того тільки зросла, і постає питання, чи не цього мій найдорожчий і домагався?) – «Сма’рітє сюда!» (о Господи, ну й зворотики, вже не кажучи про фонетику, про оте «сма’рітє»! – але ж, на відміну від нього, я у відповідь не морщусь, ані жилочкою на обличчі не тіпнусь, чисто тобі індіянський вождь!) – для наочности рухи він робить нарочито сповільнені, мов при зйомці рапідом, і я не можу позбутись відчуття, наче він трохи переді мною хизується – врешті-решт мужик із нього породистий, і збоку це, згодна, виглядає дуже гарно, замилуєшся, – ніби ракетка продовження його руки, що, своєю чергою, перетікає в траєкторію польоту м’яча: тут навіть якийсь натяк на безмежність, на проекцію себе у всесвіт – із свого роду лімітом функції, як у математиці (ліміт – це асфальт при смеші, або ще стінка, в котру з глухим, схожим на короткий стогін постуком вдаряється м’яч – а якби не вона, так би й летів і летів у нескінченність…), – тільки в ці хвилини, водячи за ним очима, я й розслабляюсь: нічого не скажеш, гарно, і з тою білявою хвойдочкою, що так визивно крутить задком на сусідньому корті, вони б склали пречудову пару, хоч фільмуй (він, до того ж, брюнет!), але для себе я рішуче не бачу тут місця – у мене ніколи так не вийде, цих рухів я не повторю нізащо у світі, навіть під дулом пістолета. Всяка ситуація, де треба прилюдно здобувати які-небудь фізичні навички, автоматично скидає мене на тридцять років назад, на той самий велосипедик – я глухну, сліпну й просто стаю правцем, чекаючи, коли все скінчиться й мене відпустять на волю. В школі найтяжчим моїм кошмаром були уроки фізкультури, від яких, попри всі ревно докладені зусилля (я навіть удала була раз непритомність! – зумівши хоч і переконливо, проте зовсім м’якенько впасти не забившись), домогтися звільнення так і не вдалося (в старших класах мене, гадаю, взагалі мали б запідозрити в неспинній кровотечі – як ту євангельську безщасницю, котру зцілив Ісус…). Плавати, слава Богу, я навчилась сама – на безлюдді, безліч разів ризикуючи втопитися як оселедець. Танцювати до пуття так і не навчилась, і, скажімо, вальсувати зі мною – то для партнера, припускаю, десь так само, як би по лаврських схилах із Бабою-Уродіною,