Відьмак. Останнє бажання. Анджей Сапковський

стегнами. Спершись на напружені руки, мазнула по його обличчю волоссям, що пахло ромашкою. Рішуча й мовби нетерпляча, схилилася, торкнулася кінчиком перса його повіки, щоки, губ. Він посміхнувся, взявши її за плечі, дуже повільно, обережно, делікатно. Вона випросталася, тікаючи від його пальців, промениста, підсвічена, розмита у своєму сяйві в імлистій сірості ранку. Він ворухнувся, проте рішучим натиском обох долонь вона заборонила йому змінювати позицію, легкими, але наполегливими рухами стегон домагаючись відповіді.

      Він відповів. Вона вже не тікала від його долонь, відкидала голову назад, стріпувала волоссям. Шкіра її була холодною і дивно гладенькою. Очі, які він бачив, коли вона наближала обличчя до його щоки, були великі й темні, наче очі русалки.

      Заколисаний, він потонув у ромашковому морі, яке збурилося і зашуміло, втративши спокій.

      Відьмак[1]

      І

      Потім казали, що чоловік той прийшов у місто з півночі, через браму Линварів.[2] Йшов пішки, а нав’юченого коня вів за повід. Стояло пізнє пообіддя, і крам линварів та римарів було замкнено, а вуличка була порожньою. Було тепло, але чоловік той мав напнутого на плечі чорного плаща. Чим привертав увагу.

      Затримався він перед корчмою «Старий Наракорт», постояв хвильку, дослухаючись до гомону голосів. У корчмі, як завжди о цій порі, було повно людей.

      Незнайомець не зайшов до «Старого Наракорту». Потяг коня далі, вуличкою вниз. Там була інша корчма, менша, і звалася вона «Під Лисом». Тут було пусто. Корчма мала не найліпшу славу.

      Корчмар підняв голову від діжки з квашеними огірками й зміряв гостя поглядом. Чужинець, все ще у плащі, стояв перед шинквасом рівно, нерухомо, мовчав.

      – Що дати?

      – Пива, – сказав незнайомець. Голос мав неприємний.

      Корчмар обтер руки полотняним фартухом та наповнив кухоль. Кухоль був надщербленим.

      Незнайомець не був старим, але волосся мав майже біле. Під плащем він носив потертий шкіряний кубрак,[3] шнурований під шиєю та на плечах. А коли стягнув плаща, усі помітили, що на спині, на паску, мав меча. Не було у тому нічого дивного, у Визімі чи не всі ходили зі зброєю, тільки-от ніхто не носив меча на спині, ніби лук чи колчан.

      Незнайомець не всівся за стіл поміж нечисленими гостями, а й далі стояв біля шинквасу, міряючи хазяїна пронизливим поглядом. Сьорбнув із кухля.

      – Шукаю кімнату на ніч.

      – Не маю, – буркнув корчмар, зиркаючи на чоботи незнайомця, закурені та брудні. – У «Старому Наракорті» спитайте.

      – Я волів би тут.

      – Не маю, – корчмар нарешті упізнав акцент незнайомця. То був рівієць.

      – Заплачу, – промовив чужинець тихо, мовби вагаючись.

      Саме тоді й розпочалася та паскудна історія. Віспуватий бурмило, котрий похмуро спостерігав за незнайомцем із тієї самої миті, як той увійшов, устав і приступив до шинквасу. Двійко його приятелів стали позаду, на відстані двох кроків.

      – Нема місця, гультіпако, сволото рівійська, – чвиркнув віспуватий, ставши впритул до незнайомця. – Нам тут, у Визімі, такі, як ти, не потрібні. Це порядне місто!

      Незнайомець узяв кухля та відсунувся. Глянув на корчмаря, але той відвів очі. Йому б і на думку не спало захищати рівійця. Зрештою, хто тих рівійців любить?

      – Кожен рівієць – злодій, – вів далі віспуватий, дихаючи пивом, часником і злістю. – Чуєш, що кажу, вилупку?

      – Не чує. Йому вуха лайном позакладало, – сказав один із тих, задніх, а другий зареготав.

      – Плати й вали звідси! – верескнув подзьобаний.

      Незнайомець тільки тепер подивився на нього.

      – Пиво доп’ю.

      – А ми тобі допоможемо, – просичав бурмило.

      Він вибив з рук рівійця кухоль і, одночасно хапаючи зайду за плече, вчепився пальцями у ремінь, який перекреслював навкіс груди чужинця. Один із тих, іззаду, піднімав кулак для удару. Чужак крутнувся на місці, вибиваючи віспуватого з рівноваги. Меч засичав у піхвах та коротко зблиснув у світлі каганців. Завирувало. Крик. Хтось із відвідувачів кинувся до виходу. З гуркотом упав стілець, луснула об підлогу глиняна миска. Корчмар – губи у нього тремтіли – дивився на жахливо розрубане обличчя віспуватого, який, чіпляючись пальцями за край шинквасу, саме зсувався, зникав з очей, немовби тонув. Ті двійко лежали на підлозі. Один нерухомо, а другий звивався і трясся у темній калюжі, що швидко збільшувалася. У повітрі, свердлячи вуха, вібрував тонкий, істеричний жіночий крик. Корчмар затремтів, хапнув ротом повітря й почав блювати.

      Незнайомець відступив під стіну. Зігнутий, напружений, уважний. Меча він тримав обома руками, водячи вістрям у повітрі. Ніхто не рухався. Жах, неначе холодне багно, заліплював обличчя, сковував рухи й затикав горлянки.

      Стражники увірвалися до корчми зі стукотом і грюкотом, утрьох. Мабуть, були поблизу. Мали напоготові оплетені ременями палиці, але, побачивши трупи, відразу

1

Анджей Сапковський завжди називав світ, який він створив, «аллотопним», інакше кажучи, таким, що не належить до однієї із якихось епох, не скопійований з неї. Читачі вже встигли, вважаю, відмітити максимально широку присутність у творах Сапковського з циклу про Ґеральта ахронізмів й анахронізмів. Але виникли вони зовсім не як помилка автора – а як його свідомий творчий прийом.

Утім, оскільки окремі цеглини цієї будівлі взято з історичної реальності (а сам Сапковський пречудово володіє матеріалом й історичним, і міфологічним), то якісь примітки на полях його творів можуть, на наш погляд, дати читачеві зайву можливість розширити горизонти сприйняття книжки. В основу оповідання покладено поширений мотив з польських переказів про народження потвори (стриґи) від інцесту. Сюжет твору перегукується з історією Р. Замарського (Зморського) «Strzyga», надрукованою в 1852 р. у Вроцлаві у виданні «Podania i baśni. Ludu w Mazowszu (z dodatkiem kilku Szląskich I Wielkopolskich)».

2

Линвар – ремісник, який виготовляє мотузки, шнури, линви.

Брама Линварів – середньовічне місто, в європейській традиції це територія строго зонована, що пов’язано як із корпоративним устроєм суспільства, так і з принципом закріплення визначених кварталів та районів міста за представниками окремих професій, зібраних у цехи. Цех давав людині не тільки роботу, але й стиль життя, нормовану повсякденність (нормовану до рівня «що надягати» і «як розважатися»). Окрім того, часто за окремим цехом було закріплено певні ділянки стіни, які цехи повинні були захищати в разі необхідності, виставляючи своє ополчення. Часто відповідно до району, який займали цехи – або району, який вони повинні були контролювати, – у середньовічних містах називалися і брами

3

Кубрак – рід верхнього одягу, грубий простий кунтуш, куртка із довгими полами.