Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

м мала в окружності 1700 верст, поділялася на вісім паланок (паланка в перекладі з турецької означає невелика фортеця, в ширшому значенні – повіт запорозьких вольностей, а як по-сучасному, то райцентр): Бугогардівська, Інгульська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Прогноївська і Кальміуська. Три з них були біля правого берега Дніпра, п'ять біля лівого. Кальміуська, якщо рахувати від центра запорозьких земель, славетної Хортиці, вважалася далекою околицею козацької держави, найсхіднішою паланкою – між річками Вовчою, Кальміусом та Азовським морем і разом з Прогноївською була найменш заселеною. Якщо, наприклад, Самарська мала біля двох десятків сіл, Орільська ще більше, майже три десятки, не рахуючи хуторів, то Кальміуська лише два села і 28 зимівників – це з чотирьох тисяч, що налічувалися тоді на Запоріжжі.

      Пояснювалось це кількома причинами, а головні були дві – віддаленість від Запоріжжя, бідність тамтешніх ґрунтів, і особливо небезпечним сусідством з ногайськими татарами й постійними набігами, що вони чинили на землі цієї паланки, розоренням поселень, захопленням в ясир людей тощо.

      Так ось про Кальміус, звану ще річкою золотою.

      Це так прийшлі люди, тюрки буцімто колись її прозвали (мабуть, за красу): Кальміус, по-їхньому й означає Золота Річка. (Каль – золото, міус – річка). Дмитро Яворницький назву виводить від тюркського кил – волосина і міюус – ріг: тонка, як волосина і покручена як ріг. Назва відповідає характеру русла річки. Але пізніше, ближче познайомившись з річкою, тюркські племена і нарекли її золотою. Кальміус – річка й справді гарна, хоча й неширока, швидше вузька, звивиста й покручена, але ж до біса мальовнича, вся в зелених вербах, очеретах і травах, повна риби, птаства та звіра в прибережних степах, а найперше – солодкої води.

      Землі, щоправда, в тих краях були менш родючими, аніж, скажімо, в долинах Дніпра, Самари (край самарський козаки навіть називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі), чи Орелі, Омельника, Самоткані чи Домоткані, але й не зовсім бідними. Принаймні, козаки-гречкосії, які сиділи зимівниками на східному прикордонні вольностей Війська Запорозького і там мали все, а тому на долю не скаржились. Хіба що на посуху, що часто лютувала в тих краях та ще на сарану, після нашестя якої – перелітної й пішої – іноді залишалася чорна земля, а хмари сарани навіть сонце затуляли і зжирали все на святій землі – сіяне і самосіяне. Але ті біди, слава Богу, були не часті і здебільшого тільки влітку, а ось татари, звані в тих краях ногайцями, дозоляли гірше суховіїв, бездощів'я та сарани.

      В будь-яку пору року – по весні, влітку, восени чи й узимку. Божа кара та й годі! Але хто буде сусідами, від козаків не залежало, бо сусідів не вибирають. Як і батьків. Кому на яких поталанить, з тими й вікуй, хоч зозулею кукукай, хоч сіроманцем вий. Добрі вони чи злі, вибору не було і жити доводилося й на Кальміусі, Золотій Річці, де поселенців чигала небезпека, що для декого закінчувалася неволею, кримськими чи турецькими невільницькими ринками.

      Уздовж правого берега Кальміусу слався тяжкий Кальміуській шлях (Кальміуська сакма), що починався у верхів'ях річки Молочні Води, де й відокремлювався від Муравського шляху, йшов уздовж Кальміусу і біля фортеці Тор (м. Слов'янськ) перетинав Сіверський Дінець і тягнувся мимо фортець Старобільська, Сватове, Валуйки, Новий Оскіл, Старий Оскіл, а під містом Лівни знову з'єднувався з Муравським шляхом, яким століттями ходили кримські та ногайські татари на Слобідську та Лівобережну України і далі в Московію ловити людей для ясиру. Тож недарма по берегах Золотої Річки постійно скаржилися яскраво-строкаті й чубаті одуди: худо тут, худо тут…

      Події, про які піде мова в цій повісті, відбувалися влітку 1772 року в найпівнічнішій паланці Війська Запорозького – Кальміуській, котра знаходилася в межиріччі Кальміусу, Вовчої, Кінських Вод та Берди і межувала з півночі та заходу із Самарською та Кодацькою паланками, а зі сходу й півдня із землями Війська Донського та кочовищем ногайських татар. У тому місці, де Золота Річка вигинаючись, повертає на південь, утворюючи широкі рибні плеса, запорожці заклали невелике укріплення – столицю Кальміуської паланки. Біля фортеці й почали селитися люди, спершу козаки-зимівчани, гніздюки, а згодом і посполиті, піддані Війська Запорозького, колишні кріпаки-втікачі з Правобережної України, з Польщі. Так і зростала слобода.

      Того року вона мала десь із півсотні дворів, не рахуючи зимівників, пасік та рибних промислів, де теж селилися люди. Козаки-зимівчани час од часу відбували військові повинності, несли службу в залогах, а посполиті платили до військової скарбниці невеликий податок. Та ще в косовицю допомагали Кошу на військових луках косити сіно для січової кінноти, часом лагодили дороги й містки – та й потому. Як козаки, так і посполиті випасали худобу, сіяли хліб, займалися бджолярством, рибною ловлею та ще торгівлею з усіма Українами – Правобережною, Лівобережною, Слобідською та Гетьманщиною – возили туди валки з хлібом і рибою, ганяли гурти овець на продаж, табуни запорозьких коней і постійно воювали з кримськими татарами та ногайськими, які раз по раз нападали на Україну.

      У фортеці несла службу військова паланкова старшина, що після січової була на другому місці по значимості: паланковий полковник (його ще