Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

Маяковський. Для епатажу зодягнувшись у жовту кофту, молодий поет – високий, дебелий, красиво-сильний, з гучним голосом, якого перекричати ніхто не міг, і до біса талановитий, майбутній реформатор поетичної мови, успішний і, здавалося, такий везучий – до самогубства, коли він 14 квітня 1930 року піде з життя, пустивши собі кулю у серце, – ще залишалося ціле життя, по суті, добрий вік, – ієрихонською трубою гримітиме в кафе футуристів.

      Марина Цвєтаєва пізніше напише, що він, Володимир Маяковський:

      Превыше крестов и труб.

      Крещенный в огне и дыме,

      Архангел-тяжелоступ —

      Здорово, в веках Владимир!

      Он возчик и он же конь,

      Он прихоть и он же право,

      Вздохнул, поплевал в ладонь:

      «Держись, ломовая слава!»

      Певец площадных чудес —

      Здорово, гордец чумазый,

      Что камнем – тяжеловес

      Избрал, не прельстясь алмазом.

      Здорово, булыжный гром!

      Зевнул, козырнул – и снова

      Оглоблей гребет – крылом

      Архангела ломового.

      Всі, хто хоч раз поспілкувався з Маяковським чи послухав його виступ (з театральними, звісно, ефектами), відразу ж ставав палким прихильником цього могутнього горланя-футуриста, яким не захопитися просто було неможливо.

      Це він пізніше, після «буремного» сімнадцятого, футурист, який до того сприймав дійсність як апокаліпсис (трагедія «Володимир Маяковський», «Хмара у штанях», «Флейта-хребет», «Війна і мир» – 1913–1917), який назве революцію 1917-го «моєю революцією» і буде одним із перших діячів культури та літератури, хто відгукнеться на заклик нової радянської влади співробітничати з нею, а тоді…

      Тоді він гримів у Москві як футурист і взагалі борець з усім минулим, який спершу й сам не знав, що він хотів, але відкидав все і вся.

      У побуті це був помисливо-недовірливий і підозрілий чоловік, який над усе боявся підчепити якогось недоброго мікроба, а при вигляді звичайної голки поета кидало ледь чи не в дрож… Річ у тім, що його батько, лісник імеретинського села Багдади, що біля Кутаїса, Володимир Костянтинович Маяковський якось вирішив пришити відірваний ґудзик. Операція нехитра, але він уколов собі пальця. На що спершу було й уваги не звернув – подумаєш, пальця голкою уколов! Крапелька крові виступила, і все завершилось… Але не все так благополучно.

      Швидко від того мізерного уколу почалося зараження крові і Маяковський-старший помер у тяжких муках – на сорок сьомому році життя. Від якогось там уколу голкою в палець!

      Відтоді син його остерігався голки і всього гострого, як чуми, став дуже недовірливим, всюди вбачаючи якісь підступи проти нього, всюди йому ввижалися пастки і замахи на його життя. Він став боятися порізів, завжди носив із собою пляшечку з йодом, маленьку мильницю і додаткову, стерильно чисту хустку… Але Бог милує, загинути Володимиру Володимировичу випаде не від якогось там мікроба, а від кулі з власного револьвера… Але це станеться згодом… А тоді…

      У