Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

і залишився стояти з роззявленим ротом, немов його паралізувало.

      – Бог з вами. Головне скинути цього чортового гетьмана, – нарешті мовив він.

      Симон Васильович знехотя погодився, знову закурив. Прийшов іще один штабіст. У Києві вже почалося повстання – до революційного комітету входив представник Директорії Володимир Чеховський[17], давній соратник Винниченка. Саме з його допомогою повстання мало початися на Подолі, Лук’янівці, Куренівці. Уся ситуація залежала саме від масштабності заколоту – чи зможуть бунтівники підірвати владу гетьмана зсередини?

      – Дозвольте доповісти, – штабіст водив очима, не розуміючи, хто ж головніший.

      – Кажи вже, – нарешті озвався Коновалець, і посильний повернувся до нього.

      – Є відомості. З боку Києва виступили підрозділи Святополка-Мирського. Він організував нові офіцерські дружини і відтіснив Чорноморський кіш. Решта частин теж відступила, – сказав штабіст.

      Останнє слово він вимовив чітко, ніби намагався викувати слова із заліза.

      – Це катастрофа, – раптом зойкнув Винниченко.

      Він відійшов від столу, важко сів у крісло в кутку. Потім схопився за голову, ніби вона миттєво розболілася.

      – Отже, потрібно перегрупуватися. Це ще не кінець, – сказав Коновалець.

      – Не кінець? А якщо німці заступляться за Скоропадського? – пролунав з кутка сердитий голос.

      – Дозвольте йти? – подав голос штабіст.

      Коли двері за ним зачинилися, Петлюра знову підійшов до вікна.

      – Нічого, ми почекаємо, – раптом сказав він.

      – Чого почекаємо? Пришестя ангелів з небес? Господи Боже мій, це була авантюра. Авантюра, – приречено сказав Винниченко.

      – Стривай, не поспішай з висновками, – намагався вгамувати його Петлюра.

      – Про що я тільки думав. Куди поспішати? У безодню? – Винниченко скорчив трагічну міну.

      Зараз йому найбільше хотілося опинитись в обіймах Рози. Вбігти в їхню київську квартиру, не знімаючи взуття, стукаючи туфлями по лакованому паркету, й розкрити, розірвати, розшматувати фіранки, що ведуть до її спальні. Кинутися до її ліжка й побачити заспану дружину – розпатлану, із застиглим пухким личком. Схопити її руки й цілувати, як він не раз цілував долоні чужих жінок, бо Роза була поблажлива до його забаганок. «Кохо, ти – свята грішниця», – щоразу казав він їй, коли вона вислуховувала всі подробиці його чергової любовної пригоди. Чого тільки вартий його експеримент – закохати в себе 18-річну дівчину, щоб потім стежити за розвитком їхніх стосунків, а любовні перипетії використовувати для написання роману. «Кохо, ти – свята грішниця», – не втомиться він повторювати. А вона лише поправляла темне волосся долонькою, інколи проводячи пальчиками по щоці, немов очікувала від нього ласки. Ці важкі хвилини поруч із нею врізалися йому в пам’ять! Він так любив приходити до неї, поки ще легкий запах чужої жінки залишався на його плоті, поки тонкий ефір злягання з іншою ще не розчинився, не пропав безвісти; тоді він уривався в її кімнату, впивався губами в її губи. І млосний погляд дружини

17

Володимир Мусійович Чехівський (1876–1937) – український політичний і громадський діяч, прем’єр-міністр У.Н.Р. Під час правління гетьмана Павла Скоропадського продовжував працювати в міністерстві віросповідань (як директор департаменту загальних справ), був членом Національного союзу, що перебував в опозиції до Скоропадського.