Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко

безрозсудно в бій. Хто був свідком цього подвигу? Хто розповів своїм дітям, як двадцять чоловіків розбили п’ятдесятьох? Хто міг підняти чарку, щоб випити за упокій загиблих у цій битві? Мало хто, ой, як мало хто. Коли все скінчилося і останній росіянин упав, а ледь живий сердюк зник, тікаючи в лісову хащу, тоді Степан Козак ще довго стояв і важко дихав, похитуючись посеред маленької галявини, а дрібні, тремтливі краплинки крові, наче піт, виднілися на його блідому обличчі.

      А тим часом загін Черника опинився в критичній ситуації. Росіяни повільно перебиралися до українського бронепоїзда, шрапнелей залишилося всього кілька. Ще трохи, і треба вирішувати – відступати чи залишатися і померти.

      – Що скажете, браття? Яку долю собі обираєте? – Черник перемовлявся зі стрільцями.

      – Жити, звісно, хочеться, – простягнув Дашкевич і заусміхався, показавши кілька вибитих у бою зубів.

      – Чому ж не жити, – буркнув іще хтось. Решта тільки повернулися до сотника, але нічого не сказали.

      – Ох, будь-що-будь! Ви можете відходити, а я залишаюся! Битимуся до кінця, – промовив Черник під акомпанемент ворожої гармати.

      Снаряд розірвався зовсім близько, і важкий фонтан викинутої в повітря землі посипався на них. Дашкевич почав заряджати, другий січовик сів на кулемет, третій підняв гвинтівку. І в запалі бою всі бійці залишилися – не було часу для жартів.

      Здавалося, що цій битві не буде кінця-краю. Дим, що підіймався від вибухів, застилав очі. Кров, яка просочилася крізь військовий однострій пораненого товариша, залишалася на руках тих, хто намагався затиснути рану. Глухий стогін стрільця, що гине, можна було почути, лише якщо прикласти вухо до рота вмираючого. І тоді, ніби наситившись усією своєю люттю, наповнившись напоєм злоби й ненависті, підняв Святополк-Мирський російських офіцерів, заволав і повів гетьманців в атаку.

      Кепські справи, браття, кепські! Не залишилося більше патронів, немає снарядів, бракне сил, щоб вистояти українцям. Ніби доля потішалася над ними – в останній момент кожен виявив у своїй обоймі по одному патрону. Залягли січовики за мішками з піском, зрідка визирали в щілини й бачили рівний стрій – усе той же, як на параді. Знущалися з них росіяни, бо відчували загибель стрільців. Наближалися, наближалися, ніби дев’ята хвиля. Немає порятунку, немає звільнення, немає нічого.

      Черник глянув у проріз гвинтівки й завмер. Саме в той момент почувся тонкий, неначе пташиний, свист, і снаряд упав буквально поруч із українською гарматою, розірвав залізо, збив з ніг і поранив Дашкевича. Приголомшені, контужені, засліплені, стрільці тулилися один до одного, немов діти під час грози. Але тут, наче відчувши новий приплив сил, схопив Черник козацьку шашку, яку подарував йому старий гайдамака. Піднявся на повен зріст і заволав до небес, намагаючись пробити сталеву пелену хмар криком відчаю і надії.

      – Смерті немає, браття! Є тільки стрілецька честь!

      Він ніби піднявся на мить над