Ялта. Ціна миру. Сергей Плохий

Читать онлайн.
Название Ялта. Ціна миру
Автор произведения Сергей Плохий
Жанр Исторические приключения
Серия
Издательство Исторические приключения
Год выпуска 2010
isbn 978-617-12-6489-2, 978-617-12-6306-2, 978-617-12-6490-8, 978-617-12-6488-5



Скачать книгу

палац опинився в такому ж стані, як і Лівадійський.

      Берія доповів Сталіну та Молотову, що будівельники під наглядом НКВС відремонтували 22 кімнати в головному корпусі Воронцовського палацу та 23 приміщення в так званому будинку Шувалова. Вони також підготували для членів делегації ще дві будівлі, розташовані за два кілометри, та переобладнали курорт Червоної армії поблизу. Усього було шістдесят вісім номерів загальною житловою площею 1545 квадратних метрів, а також гуртожиток, у якому могли розміститися сотні людей. Як і в Лівадії, ремонт включав установлення електричних та опалювальних систем і телефонну мережу з двадцятьма включеннями, однак не було бомбосховища: цей привілей надали тільки Рузвельту{78}.

      «Руйнування в Криму майже тотальне. Росіяни за два тижні перебудували й облаштували єдині придатні для проживання місця, які залишилися, – зазначалося в телеграмі за 31 січня від британської передової делегації до керівників британської делегації на Мальті. – Усім, окрім почесних учасників, доведеться жити по двоє і четверо, часом навіть по шестеро і по дев’ятеро в номері, ванних кімнат мало і розташовані вони неблизько. У Воронцовському палаці три ванни мали обслуговувати до тридцяти осіб». Алек Кадоґан радів, що міг скористатися ванною, спеціально призначеною Ентоні Ідену, а Сара Олівер була надзвичайно рада, що батько дозволив їй використовувати свою приватну ванну кімнату. «Утім, якщо хтось прогулювався коридорами вздовж спалень орієнтовно о 7:30 ранку, – написала вона своїй матері, – то міг побачити 3 фельдмаршалів у черзі до відра! А деякі фельдмаршали нізащо не скористаються відром!»{79}

      Гості в Ялті зіткнулися з новою культурою, яку їм було важко зрозуміти. «Це місце посилено охороняється російськими солдатами, і ми повинні всюди носити наші ідентифікаційні картки, – записала Анна Беттіґер у своєму щоденнику наступного дня після прибуття. – Нас просили пред’являти їх кожні 25 футів, і Кеті [Гарріман] пояснювала російською, куди ми їдемо і чому. Виявилося, що нам не можна вийти на пляж. Як нам пояснили, міни досі виносить хвилями на пляж й іноді вони вибухають… Тоді ми виявили, що не можемо піти до маленького села, яке примикає до палацу і де жили люди, які доглядали будівлі». Дочка президента, можливо, була б здивована, дізнавшись, що саме так Московитський двір поводився з іноземними послами у шістнадцятому та сімнадцятому століттях{80}.

      Коли в останній тиждень січня 1945 р. перші американські та британські кораблі увійшли до Севастопольської гавані, вони практично були поставлені радянськими чиновниками на карантин. У районі було розгорнуто п’ять радянських кораблів, укомплектованих офіцерами НКВС. По два агенти НКВС, одягнених, як матроси, було додано до сигнальних груп, які підтримували зв’язок із союзниками. Візити військовослужбовців Альянсу на берег дозволялися лише в малих групах з 8:00 до 18:00, а на Графській



<p>78</p>

Birse, Memoirs of an Interpreter, 180; “On the completion of the preparatory measures,” ГАРФ, r-9401, op. 2, d. 94, fols. 1–18.

<p>79</p>

From Argonaut to Governor [of] Malta, January 31, 1945: Please pass to General Ismay from Miss Bright, box 337, book 10: Yalta Conference, group 24, folder 2, Harry Lloyd Hopkins Papers, Franklin D. Roosevelt Library; Birse, Memoirs of an Interpreter, 182; Sarah Churchill, Keep on Dancing, 74–75.

<p>80</p>

Boettiger, Yalta Diary, 19.