На лезі клинка. Джо Аберкромби

наче мурахи по купі гною, що має от-от завалитися. Щоразу, коли хтось поглядав на нього, Ґлокта шкандибав вперед, усміхався і гордо задирав голову. А як тільки відчував, що він на самоті, зупинявся і хапав ротом повітря, стікав потом і лаявся, розтирав і ляскав ногу, щоб повернути її до стражденного життя.

      «Чому він сидить так високо?» – запитував він себе, шкутильгаючи по тьмяних проходах і гвинтових сходах будинку-лабіринту.

      Коли Ґлокта дістався приймальної, він був виснажений і важко сапав, та ще й натер руків’ям палиці ліву руку.

      Секретар архілектора підозріло розглядав Ґлокту з-за великого темного столу, що займав половину кімнати. Навпроти нього стояли крісла, на яких відвідувачі могли понервувати, а великі подвійні двері кабінету підпирали два дебелі практики, чиї кам’яні, стоїчні обличчя здавалися частиною інтер’єру.

      – У вас призначена зустріч? – запитав секретар різким голосом.

      «Тобі ж відомо, хто я такий, пихатий ти засранцю».

      – Звичайно, – огризнувся Ґлокта. – Чи ти думаєш, що я стільки прошкутильгав, щоб оцінити твій стіл?

      Секретар зверхньо глянув на нього. Це був блідий, вродливий молодик з копицею світлого волосся.

      «І оцей зарозумілий п’ятий син якогось дрібного дворянина з надміру активними стегнами гадає, що може мене принижувати?»

      – Ваше ім’я? – запитав той із презирливою усмішкою.

      Терпець Ґлокти увірвався ще під час підйому. Він врізав палицею по стільниці так, що секретар ледь не вилетів з крісла.

      – Ти що, абсолютний дебіл? Скількох ти знаєш інквізиторів-калік?

      – Е-е… – зам’явся секретар, а його рот почав нервово сіпатись.

      – «Е-е»? Це таке число? Говори!

      – Ну, я…

      – Я Ґлокта, довбню! Інквізитор Ґлокта!

      – Так, сер, я…

      – Відірви свою товсту дупу від стільця, бовдуре! Не змушуй мене чекати!

      Секретар зірвався на ноги, поспішив до дверей, відкрив їх і чемно відступив в сторону.

      – Так краще, – гримнув Ґлокта, шкандибаючи за ним.

      По дорозі він поглянув на практиків. Він міг майже поклястись, що один із них легенько всміхався.

      З часу його останніх відвідин – а це було шість років тому – кабінет майже не змінився. Це була величезна кругла кімната, де стелю-купол прикрашали вирізьблені морди ґаргульїв, а з єдиного величезного вікна виднілися шпилі Університету, значна частина зовнішньої стіни Аґріонта і загрозливий обрис Будинку Творця.

      Стіни кабінету здебільшого займали полички і шафки, напхом напхані акуратно впорядкованими файлами та паперами. Де-не-де з білих стін позирали темні портрети, одним з яких було величезне зображення нинішнього короля Союзу, який виглядав як мудрий і суворий молодик. «Безперечно, намальований до того, як він став безпомічним стариганом. Нині він зазвичай виглядає не стільки владним, скільки слинявим». У центрі кімнати стояв важкий круглий стіл, поверхню якого вкривав надзвичайно детальний малюнок карти Союзу. Кожне місто, яке мало відділення Інквізиції, було позначене коштовним каменем, а посередині здіймалася крихітна