Сплячі красуні. Стивен Кинг

сама: «Ми візьмемо це до уваги».

      Френк вів машину, зігнувшись над кермом, і уявляв собі, як він збиває цих містечкових політиканів на порох. А що б він сказав, якби вони благали його припинити? «Я візьму це до уваги».

      Повсюди він бачив жінок. Жодна з них не була сама. Вони купчилася групками по троє й по четверо, балакали між собою, обіймалися, декотрі з них плакали. Жодна з них не кинула погляду на Френка, навіть коли він пролітав повз знаки «стоп» і на червоне світло. Отаким чином, мабуть, їздить Флікінджер, коли обдовбаний, думав Френк. Обережніше, Ґірі, бо ще переїдеш чийогось кота або чиюсь дитину.

      Але ж Нана! Нана!

      Озвався його телефон. Він натис «ВІДПОВІСТИ», не дивлячись. Дзвонила Ілейн, вона ридала.

      – Вона спить і не прокидається, і все обличчя в неї в отій гидоті! Біла гидота, як павутиння!

      Він проминув трьох жінок, які обіймалися на розі вулиці. Вони були схожими на гостей якоїсь психотерапевтичної телепередачі.

      – Вона дихає?

      – Так… так, я бачу, як цей покрив ворушиться… здіймається, а потім ніби як трішки всмоктується… ох, Френку, я думаю, ця штука у неї і в роті, і на язику! Піду зараз візьму свої манікюрні ножиці і зістрижу її!

      Його мозок цілком заповнила картина. Така чітка й огидно-реалістична, що на якусь мить затьмарилась вулиця попереду нього: Родачка Сюзанна Яснолист вгризає свого чоловіка за ніс.

      – Ні, Іл, не роби цього.

      – Чому ні?

      Дивитися замість новин «Щоденне шоу», коли відбувається найбільша в історії подія, – якою ж це дурнуватою треба бути? Але такою вона й є, колишня Ілейн Наттінг із Кларксберга у Західній Вірджинії144. Така ця Ілейн цілком і повністю.

      Щедра на поспішні висновки, бідна на інформацію.

      – Тому що це їх будить, а коли вони прокидаються, вони – як божевільні. Ні, не божевільні. Це більше схоже на сказ.

      – Ти ж не хочеш мені сказати… що Нана більше ніколи… Якщо вона взагалі ще Нана, подумав Френк. Родак Яснолист явно побачив не ту ласкаву й ніжну жінку, до якої він, поза всяким сумнівом, був звик.

      – Ілейн… любонько… ввімкни телевізор і ти зрозумієш усе сама.

      – Що нам робити?

      Тепер ти питаєш мене, подумав він. Тепер, коли тебе приперло до стінки, звучить: «Ох, Френку, що нам робити?» Він відчував гірку, сумовиту втіху.

      Його вулиця. Нарешті. Слава Богу. Садиба вже перед ним.

      Усе буде гаразд. Він доб’ється, щоб усе було гаразд.

      – Ми повеземо її в лікарню, – сказав він. – На цей час вони там, мабуть, уже знають, що робити.

      Краще б вони знали. Краще б вони там уже знали. Бо це ж Нана. Його маленька дівчинка.

      Розділ 7

      1

      Поки Рі Демпстер роздумувала, варто їй чи ні брякнути на офіцера Дона Пітерза, Боїнг-767, який три години тому піднявся в Лондоні і з крейсерською швидкістю летів над Атлантикою в південно-західному напрямку рейсом з Гітроу в аеропорт імені Джона Фіцджералда Кеннеді, звернувся по радіо до служби управління польотами з повідомленням про спалах якоїсь хвороби на

144

Clarksburg – засноване 1785 року місто, адміністративний центр округу Гаррісон.