Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

баранця – така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами заслонила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у тигра, очиська. Гострий ніс видавався дзьобом; заввишки цей крем’язень був приблизно як Гарольд, але в півтора рази ширший.

      Я заціпеніла у своєму кріслі.

      – Познайомся, Ліно, – сказав Гарольд буденно. – Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна – маг дороги.

      Жовті очиська зиркнули на мене призро, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер – «колишній»? (Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?)

      – Ліно, – Гарольд зітхнув. – Я не можу вирушити з тобою сам. Але й саму тебе відпускати – дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.

      Отакої… подумала я із жахом. Він згоден, яке щастя! Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився, як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає – пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала я – Ліна Лапіна?!

      – Дякую, – сказала я, хрипко відкашлявшись. – Але все-таки ліпше я сама…

      Гарольд насупився, ніби не второпав. Зиркнув на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.

      – Уймо… – сказав Гарольд напружено. – Зачекай хвилиночку…

      Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

      – Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…

      – А чому він у вас у в’язниці сидить?

      – Він не сидить. Він добровільно вирішив розділити долю своїх одноплемінників, а серед них є такі, які заковтують людей ціляком…

      Я поперхнулася.

      – А він, отже, не ковтає?

      – Він узагалі людей не їсть! Давно!

      – Звідки ти знаєш?

      – Звідти! Я королівський маг – чи хто?

      – Не знаю… – сказала я, стримуючи злість. – Не знаю, чому, вирушаючи у таке пекельне місце, мені треба брати із собою отаку загрозу.

      – Він безпечний! Або ти ідеш із ним – або взагалі нікуди не йдеш…

      – І нехай усе залишається, як є?

      Бліде лице Гарольда взялося червоними плямами. Він випростався, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і зчужілим:

      – Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги…

      – Чому недовірою? – промимрила я вибачливо. – Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається…

      Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув скрушно:

      – Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку, потрібно години чотири, не менше. На світанку я виступаю на кочівників, і нікуди від цього не дінешся. Ми довго ще будемо сперечатися?

      Розділ сьомий

      Відьмина