Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати (збірник). Чак Поланік

їм:

      – Вона не може бути відсталою, бо носить рожеві стрінги.

      І це напевно кохання, бо кожного разу, коли ми займаємося сексом, я кінчаю так сильно, що в мене живіт болить. І так само я відповів кавалеру своєї мами на День подяки, що ні, Брітні не «високофункціональне ніщо». Скоріш за все, вона просто шльондра, яка страждає на алкоголізм, нюхає клей і ширяється, але ми обов’язково покладемо її на лікування після того, як вона народить. Так, можливо, вона й німфоманка, але найголовніше те, що вона – моя німфоманка, і саме тому всі мої родичі казяться від заздрощів. А я їм кажу:

      – Я закоханий у красуню-шльондру, схибнуту на сексі, то чого б вам не порадіти за мене?

      Після всього цього галасу на наше весілля прийшло набагато менше людей, ніж очікувалося.

      Може, я упереджений, бо закоханий, але Брітні завжди здавалася мені дуже розумною. Самі знаєте, як воно, коли ти цілий рік дивишся з кимсь телевізор і ви жодного разу не посварилися через вибір передачі. Справді, якби ви знали, скільки ми дивимося телевізор щотижня, то назвали б нас щасливою подружньою парою.

      А тепер у мене з’явилися дві маленькі дівчинки, які пахнуть, наче пироги на День подяки. І коли вони трохи виростуть, то я розповім їм, що всі люди здаються трохи божевільними, якщо уважно до них придивлятися, а якщо тобі не хочеться так уважно придивлятися, то це не справжнє кохання. А життя все минає й минає. І якщо ти чекатимеш на когось ідеального, то ніколи не знайдеш своє кохання, бо саме сила твого кохання зробить якусь людину ідеальною. І, може, саме я є відсталим у нашій парі, бо й досі прокидаюся посеред ночі від страху, що моє щастя закінчиться, замість просто насолоджуватися ним. Таке щасливе, шалене кохання – воно не буває просто так. І я навіть не очікую, що щастя триватиме до кінця життя, і, мабуть, це зі мною щось не те, якщо я так сильно люблю свою дружину. І зараз я везу свою нову родину додому з лікарні, і моя красуня-дружина сидить поруч, а маленькі дівчата-двійнята пристебнуті на задньому сидінні, а я все переймаюся, що таке велике щастя не може тривати вічно, коли Брітні кричить: «Жук-капшук!» і так сильно б’є мене кулаком у плече, що я мало не врізаюся в стіну ресторану «Дайрі квін».

      Каннібал

      Осьо він. Ось, як збирається вчинити капітан «Червоних». Він, весь такий, каже:

      – Слухайте!

      Він у відчаї, бо команди досі обирають гравців. Бо всіх нормальних спортсменів уже порозбирали, тож капітан каже:

      – У нас є пропозиція!

      Склавши руки на грудях, капітан «Червоних» кричить:

      – Ми заберемо педика… чотириокого… та мексикоса – якщо ви заберете Каннібала.

      Фіз-ра майже скінчилася, тому «Сині» довго перемовляються і скрекочуть носками чешок по підлозі спортивного залу. Тоді їх капітан кричить у відповідь:

      – Ми заберемо педика, чотириокого, мексикоса, єврея, каліку та задрота разом із відсталим – якщо ви заберете Каннібала.

      Бо в цій школі бали з громадської активності видають тоді, коли ти правильно відповідаєш