Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

навіщо намагатися розкрити очі на правду закоханій людині?

      Після того ми з нею більше не згадували Ніно. А коли я попросила її приглянути за дівчатками, поки я навідаюся до Неаполя, вона й бровою не повела. Не повела вона бровою й коли я заявила, що відразу після Неаполя поїду до Франції на цілий тиждень. Лише запитала з легкою іронією в голосі:

      – А на Різдво хоч повернешся? Побудеш із дітьми?

      Те питання мене майже образило, і я відповіла:

      – Звичайно.

      Я напхала повну валізу білизни та елегантного одягу. На мої пояснення, що я знову їду, Деде і Ельза влаштували цілу драму, однак ні разу не запитали про батька, хоча вже давно його не бачили. Деде навіть вигукнула слова, які, звичайно, належали не їй, вона почула їх від когось іншого: «Ну то їдь! Їдь геть! Ти погана, погана!» Я поглянула на Аделе, сподіваючись, що вона мені допоможе, затіє якусь гру, аби відволікти дітей, але вона не рушила з місця. Побачивши, що я йду до дверей, діти розплакалися. Ельза першою закричала: «Я хочу з тобою!» Деде намагалася стриматися, продемонструвати байдужість і навіть зневагу, але врешті не втрималася і розревілася ще дужче за сестру. Мені довелося пручатися, вони хапали мене за сукню, виривали з рук валізу. Їхній плач я чула навіть на вулиці.

      Подорож до Неаполя видалася мені нескінченною. На під’їзді до міста я притулилася чолом до шибки. Що більше потяг уповільнював хід, запливаючи до міста, то сильніше в мені наростала тривога. Мене бентежив вигляд околиці міста з її сірими багатоповерхівками за залізничними коліями, стовпами ліній електропередач, світлом семафорів, кам’яними бордюрами. Коли потяг нарешті зупинився, я подумала, що Неаполь, з яким я так міцно була зв’язана і до якого поверталася, тепер утілився для мене в одному лише Ніно. Я знала, що його ситуація ще складніша, аніж моя. Елеонора вигнала його з дому, для нього теж усе стало тимчасовим. Уже кілька тижнів він мешкав у свого університетського колеги неподалік від собору. Куди він мене поведе, що ми робитимемо? І найголовніше: що ми вирішимо, враховуючи те, що жодних конкретних планів на спільне майбутнє ми не мали? Я знала одне: всередині у мене все палало від бажання, мені не терпілося знову його побачити. Я вийшла з вагона з острахом: а раптом щось завадило йому зустріти мене на пероні? Але він був там: завдяки високому зросту я відразу помітила його над натовпом.

      Це мене підбадьорило. Ще більше мене підбадьорило те, що він замовив для нас номер у невеличкому готелі в центрі, таким чином довівши, що не має ніякого наміру ховати мене в домі свого товариша. Нас охопила любовна лихоманка, і час пролетів швидко. Увечері ми гуляли вздовж набережної, Ніно ніжно обіймав мене за плечі і раз у раз нахилявся, щоб поцілувати. Я всіляко намагалася умовити його поїхати зі мною до Франції. Він повагався, але врешті відмовився, бо мав купу справ в університеті. Він ні словом не обмовився ні про Елеонору, ні про Альбертіно, ніби одна лише згадка про них могла зіпсувати нашу радість від перебування разом. А от я розповіла йому про відчай доньок і сказала, що треба якомога швидше знайти вихід